Тонік, Тимка й Римма верталися з останнього дитячого кіносеансу із клубу суднобудівників. — Далеко до мосту, — сказав Тимка. — Гайда на берег. Може, хто — небудь перевезе. — Потрапить, якщо вдома довідаються, — засумнівався Тонік.Римма презирливо витягнула губи: — Мені не потрапить. — Він завжди боїться: "Не можна, не дозволяють…" Петька й той не боїться ніколи, — проворчал Тимка. — Підеш?Тонік пішов. Уже якщо маленький Петька, сусід Тоніка, не боїться, то нічого не поробиш.Обходячи штабеля мокрого лісу й перевернені човни, вони вибралися до води. Був початок літа, ріка розлилася й подекуди підійшла впритул до будинків, підмивала забори. Коричнева від розмитого піску й глини, вона несла колоди й обривки плотів.По середині ріки рухалася моторка. — Везе нам, — сказав Тимка. — Геть Мухін їде. Я його знаю. — Який Мухін? Інструктор ДОСААФ? — поцікавилася Римка. — Ага. Його брат у нашім класі вчиться.Вони хором кілька разів покликали Мухіна, перш ніж він помахав кепкою й повернув до берега. — Як життя, руді? — привітав хлопців Мухін. — На ту сторону?Рудої була тільки Римка. — Самі — Те ви гарний? — уїдливо запитала вона. — А як же! Поїхали. — Женя, дай маленько порулить, — почав просити Тимка. — Ну, дай, Жень! — На колоди не посади нас, — попередив Мухін.Тимка запосміхався й стис у долонях рукоятку керма. Усе було гарно. Через кілька хвилин Тимка розгорнув човен проти плину й повів її уздовж плотів, які тяглися із правого берега. — Став до хвилі! — закричав раптом Мухін.Відкидаючи круті гребені, мимо проходив буксирний катер. Тимка розгубився. Він рвонув кермо, але не в ту сторону. Човен ударився носом об пліт. Тонік нічого не встиг зміркувати. Він сидів спереду й відразу вилетів на пліт. Швидкість була великий, і Тонік проїхав поперек плота, як по величезному ксилофоні, перерахувавши ліктями й коліньми кожне бревнышко.Мухін вилаяв Тимку, відібрав кермо й крикнув Тоніку: — Стукнувся, пацан? Ну, сідай! — Добре, ми звідси доберемося, — сказала Римка й стрибнула на пліт. За нею мовчачи виліз Тимка.Тонік сидів на колодах і схлипував. Біль був така, що він навіть не стримував сліз. — Разнюнился, дитинча, — раптом розлютився Тимка. — Подумаєш, лікоть роздряпав. — Тобі б так, — заступилася Римка. — Кермовий " Сіно — Солома"… — А він гірше дівчиська… Те — про — Нечка, — огидно запік Тимка.Тепер Тонік схлипнув від образи. Абияк він піднявся й в упор подивився на Тимку. Коли Тимка починав дражнитися, він ставав противним: очі робилися маленькими, білясті брови уползали на чоло, губи відстовбурчувалися… Так би й тріснув його.Тонік повернувся, кульгаючи, перейшов на берег, і став підніматися на обрив по стежці, тільки — но помітної серед конопель і бур’яну.У провулку, у водонапірного стовпчика він вимив особу, а будинку скоріше натягнув шаровари й сорочку з довгими рукавами, щоб сховати садна. І все — таки мама відразу запитала: — Що трапилося, Тоничек? — Нічого, — буркнув він. — Я знаю, — сказав тато, не відриваючись від газети. — Він побився з Тимофієм.Мама покачала головою: — Не може бути, Тіма майже на два роки старше. Втім… — вона коротко зітхнула, — без матері росте хлопчик. Догляду майже ніякого…Тонік розсунув листи фікуса, сіл на підвіконня й звісив на вулицю ноги. У горлі в нього знову запершило. — Тимка ніколи не б’ється.Тато відклав газету й поліз у кишеню за цигаркою. — Так що ж відбулося? — А от те… Придумали таке ім’я, що на вулиці не здасися. Те — про — Нечка. Як у дівчиська. — Гарне ім’я. Ан — Тон. — Чого гарного? — А чого поганого? — Тато відклав незажженую цигарку й задумливо вимовив: — Це ім’я не так просто придумане. Отут, дружище, ціла історія. — Мені не легше, — сказав Тонік, але все — таки обернувся й подивився нишком крізь листи: чи збирається тато розповідати?От ця історія.Тоді тато вчився в інституті, і кликали його не Сергієм Васильовичем, а Сергієм, Сережей, і навіть Сережкою. Після другого курсу він разом з товаришами поїхав у Красноярський край забирати хліб на цілині.Тато, тобто Сергій, жив разом з десятьома товаришами в глинобитній мазанці, що самотньо біліла на пологому схилі. Рядам з мазанкою були побудовані дві критих соломи навісу. Все це називалося: "Полевой стан Кара — Сук".Більше навкруги нічого не було. Тільки степ і гори. На горах по ранках лежали сірі кошлаті хмари, а в степу стояли серед колючої трави гарячі від сонця кам’яні ідоли й дивні сині ромашки. Серед жовтих полів яскраво зеленіли квадрати хакаських курганів. У світлому небі кружляли шуліки. Їхні розпластані тіні сковзали по гірських схилах.По но
чах яскраво горіли зірки.Але один раз через гору, схожої на двогорбого верблюда, прилетів сирий вітер, і зірки зникли за глухими низькими хмарами.У цю ніч Сергій вертався із сусіднього стана. Він ходив туди з дорученням бригадира й міг би там заночувати, але не став. Ранком до них на струм повинні були прийти перші машини із зерном, і Сергій не хотів спізнюватися до початку роботи.Він крокував прямо по степу. Поки зовсім не стемніло, Сергій бачив знайомі обриси гір і не боявся збитися зі шляхи. Але сутінки згущалися, і обрій станув. А незабаром взагалі нічого не стало видно, навіть свою витягнуту руку. І не було зірок. Тільки низько над землею в маленькому розриві хмар висіла ледь помітна хвостата комета. Але Сергій побачив комету вперше й не міг довідатися по ній напрямок.Потім зникла й комета. Глуха темна ніч налягла, як важка чорна вата. Вітер, що летів з північно — заходу, не зміг перемогти цю щільну темряву, ослабшав і ліг спати в сухій траві.Сергій ішов і думав, що заблудитися вночі в степу в сто разів гірше, ніж у лісі. У лісі навіть на дотик можна відшукати мохи на стовбурі або наткнутися на мурашник і довідатися, де північ і південь. А тут темно й порожньо. І тиша. Чутно лише, як голівки якихось квітів клацають по халявах чобіт.Сергій піднявся на невисокий пагорб і хотів іти далі, але раптом побачив зі стороні маленький вогник. Він горів нерухомо, немов десь далеко світилося віконце. Сергій повернув на світло. Він думав, що прийде ще багато крокувати, але через сотню метрів підійшов до низької глинобитної мазанки. Вогник був не світлом далекого віконця, а полум’ям гасової лампочки. Вона стояла на плоскому даху мазанки, кидаючи навколо жовте розсіяне світло.Двері були замкнені. Сергій постукав в оконце й через кілька секунд почув тупіт босих ніг. Дзвякнув гачок і скрипнули старі шарніри. Хлопчик років десяти або одинадцяти, у великому, до колін, ватнику, глянув знизу нагору на Сергія. — Заблудилися? — Мені треба на польовий стан Кара — Сук, — сказав Сергій. — У Князівського кургану? Це правее, кілометра три звідси. А ви не тутешній? — Будь я тутешній, хіба б я заблудився? — роздратовано помітив Сергій. — Трапляється… — Хлопчик переступив з ноги на ногу й зненацька запитав: — Їсти хочете? — Хочу.Хлопчик зник за скрипливими дверима й відразу повернувся з більшим шматком хліба й кухлем молока. — Там зовсім темно, — пояснив він, киваючи на двері. — Краще тут поїсти. — Ти, що ж, один тут? — Не… Я з дідом. У нас отара тут. Радгоспні вівці. — Виходить, пастухи? — Дід мій пастух, а я так… Я на літо до нього приїхав. З Абакана.Сергій сіл у траву, притулився спиною до стіни халупки й прийнявся за їжу. Хлопчик сіл поруч. — Джек, іди сюди! — неголосно крикнув він і свиснув. Звідкись із темряви з’явився великий кошлатий пес. Він обнюхав чоботи Сергія, ліг і став стукати по землі хвостом. — А навіщо у вас лампа на даху горить? — запитав Сергій, прожевывая хліб. — Так так, про всякий випадок. Раптом заплутає хто… А в степу ні вогника. — Спасибі, — сказав Сергій, простягаючи кружку. — Може, ще хочете? — Не треба…Сергій не став пояснювати, що сказав спасибі не за їжу, а за вогник, що позбавив його від нічних блукань.Хлопчик покликав Сергія в мазанку, але той не пішов. Ніч була теплої, та й спати не хотілося. Хлопчик відніс кухоль і повернувся.Вони довго сиділи мовчачи. Лампа кидала навколо мазанки кільце розсіяного світла, але хлопчик і Сергій залишалися в тіні, під стіною. — Ти щоночі запалюєш свій маяк? — запитав Сергій. — Кожну… Тільки дід гнівається, що я гас зрячи палю. Я тепер став рано вставати, щоб встигнути погасити. Дід прокинеться, а лампа вже на крамниці…Хлопчик неголосно засміявся, і Сергій теж посміхнувся. — Сердитий дід? — Так ні, він гарний… Він з білогвардійцями воював, кіннотником був. У нього орден Червоного Прапора є. — А що ж він гас жалує?Хлопчик не розчув, і знову настала тиша. — Не нудно тут? — запитав Сергій, щоб розбити мовчання. — Буває, що нудно. Це, якщо дощ. А так цікаво, отут гори, балки. У балках струмки чисті — чисті. І шипшина цвіте… — Хлопчик нерішуче повернувся до Сергія, але не побачив обличчя. — А ввечері робиться тихо. І немає нікого навкруги. Спускаєшся в долину й думаєш: а раптом там що — небудь дивне… Дивишся, нічого немає. Тільки місяць над горою. Смішно? — Ні, — сказав Сергій, і подумав, що вночі чомусь люди набагато легше відкривають свої таємниці.Сергій зненацька задрімав. Коли він прокинувся, то побачив, що ніч посвітліла. Знову проступили обрису гір, починався синій світанок.Хлопчик спав, загорнувшись у тілогрійку. Він відра

Схожі публікації