Голодна волчиха встала, щоб іти на полювання. Її вовченята, всі троє, міцно спали, збившись у купу, і гріли один одного. Вона облизала їх і пішла.Був уже весняний місяць березень, але по ночах дерева тріскотіли від холоду, як у грудні, і ледь висунеш мову, як його починало сильно щипати. Волчиха була слабкого здоров’я, недовірлива; вона здригалася від найменшого шуму й усе думала про те, як би вдома без її хто не скривдив вовченят. Запах людських і кінських слідів, пні, складені дрова й темна вгноєна дорога лякали її; їй здавалося, начебто за деревами в сутінках коштують люди й десь за лісом виють собаки.Вона була вже не молода й чуття в неї ослабшало, так що, траплялося, лисий слід вона приймала за собачий і іноді навіть, обманута чуттям, збивалася з дороги, чого з нею ніколи не бувало в молодості. По слабості здоров’я вона вже не полювала на телят і великих баранів, як колись, і вже далеко обходила коней з лошатами, а харчувалася одною падлом; свіже м’ясо їй доводилося їсти дуже рідко, тільки навесні, коли вона, набрівши на зайчиху, віднімала в неї дітей або забиралася до мужиків у хлів, де були ягнята.У верстах чотирьох від її лігвища, у поштової дороги, стояло зимовище. Отут жив сторож Гнат, старий років сімдесятьох, котрий усе кашляв і розмовляв сам із собою; звичайно вночі він спав, а вдень бродив по лісі з рушницею — одностволкою й посвистував на зайців. Мабуть, раніше він служив у механіках, тому що щораз, перш ніж зупинитися, кричав собі: "Стоп, машина!" і перш ніж піти далі: "Повний хід!" При ньому перебував величезний чорний собака невідомої породи, по ім’ю Арапка. Коли вона забігала далеко вперед, те він кричав їй: "Задній хід!" Іноді він співав і при цьому сильно валандався й часто падав (волчиха думала, що це від вітру) і кричав: "Зійшов з рейок!"Волчиха пам’ятала, що влітку й восени біля зимовища паслися баран і дві ярки, і коли вона не дуже давно пробігала мимо, те їй почулося, начебто в хліву бекали. І тепер, підходячи до зимовищу, вона міркувала, що вже березень і, судячи із часу, у хліву повинні бути ягнята неодмінно. Її мучив голод, вона думала про те, з какою жадібністю вона буде їсти ягняти, і від таких думок зуби в неї клацали й очі світилися в сутінках, як два вогники.Хата Гната, його сарай, хлів і колодязь були оточені високими заметами. Було тихо. Арапка, мабуть, спала під сараєм.По заметі волчиха піднялася на хлів і стало розгрібати лабетами й мордою солом’яний дах. Солома була гнила й пухка, так що волчиха ледь не провалилася; на неї раптом прямо в морду пахнуло теплою парою й заходом гною й овечого молока. Унизу, відчувши холод, ніжно мекнуло ягня. Стрибнувши в діру, волчиха впала передніми лабетами й грудьми на щось м’яке й тепле, мабуть, на барана, і в цей час у хліву щось раптом заверещало, загавкало й залилося тонким, що підвиває голоском, вівці шарахнулися до стінки, і волчиха, злякавшись, схопила, що перше попалося в зуби, і кинулася геть…Вона бігла, напружуючи сили, а в цей час Арапка, що вже зачула вовка, несамовито вила, кудахтали в зимовище потривожені кури, і Гнат, вийшовши на ґанок, кричав: — Повний хід! Пішов до свистка!І свистів, як машина, і потім — го — го — го — го!.. І весь цей шум повторювало лісову луну.Коли помалу все це затихло, волчиха заспокоїлася небагато й стала зауважувати, що її видобуток, що вона тримала в зубах і волокла по снігу, була важче й начебто твердіше, ніж звичайно бувають у цю пору ягнята; і пахнуло начебто інакше, і чулися якісь дивні звуки… Волчиха зупинилася й поклала свою ношу на сніг, щоб відпочити й почати їсти, і раптом відскочила з відразою. Це було не ягня, а щеня, чорний, з великою головою й на високих ногах, великої породи, з такою же білою плямою у все чоло, як в Арапки. Судячи з манер, це був нечема, простий дворняжка. Він облизав свою пом’яту, поранену спину й, як ні в чому не бувало, замахав хвостом і загавкав на волчиху. Вона заричала, як собака, і побігла від нього. Він за нею. Вона оглянулася й клацнула зубами; він зупинився в здивуванні й, імовірно, вирішивши, що це вона грає з ним, простягнув морду в напрямку до зимовища й залився дзвінким радісним гавкотом, як би запрошуючи матір свою Арапку пограти з ним і з волчихой.Уже світало, і коли волчиха пробиралася до себе густими осичняками, то було видно чітко кожну осинку, і вже просипалися тетерева й часто спурхували гарні півні, стурбовані необережними стрибками й гавкотом щеняти."Навіщо він біжить за мною? — думала волчиха з досадою. — Мабуть, він хоче, щоб я його з’їла".Жила вона з вовченятами в неглибок
ій ямі; року три назад під час сильної бури вивернуло з коренем високу стару сосну, отчого й утворилася ця яма. Тепер на дні її були старі листи й мохи, відразу валялися кості й бичачі роги, якими грали вовченята. Вони вже прокинулися й всі троє, дуже схожі один на одного, стояли поруч на краю своєї ями й, дивлячись на матір, що верталася, помахували хвостами. Побачивши їх, щеня зупинився віддалік і довго дивився на них; помітивши, що вони теж уважно дивляться на нього, він став гавкати на них сердито, як на чужі.Уже розвидніло й зійшло сонце, заблискав навкруги сніг, а він усе стояв віддалік і гавкав. Вовченята ссали свою матір, пхаючи її лавами в худий живіт, а вона в цей час гризла кінську кістку, біл і суху; її мучив голод, голова розболілася від собачого гавкоту, і хотілося їй кинутися на непрошеного гостя й розірвати його.Нарешті щеня стомилося й схрипло; бачачи, що його не бояться й навіть не обертають на нього уваги, він став несміливо, те присідаючи, те підскакуючи, підходити до вовченятам. Тепер, при денному світлі, легко вже було розглянути його… Біле чоло в нього був великий, а на чолі бугор, який буває в дуже дурних собак; ока були маленькі, блакитні, тьмяні, а вираження всієї морди надзвичайно дурне. Підійшовши до вовченят, він простягнув уперед широкі лабети, поклав на них морду й почав: — Думаючи, думаючи… нга — нга — нга!..Вовченята нічого не зрозуміли, але замахали хвостами. Тоді щеня вдарило лапою одного вовченяти по великій голові. Вовченя теж ударило його лапою по голові. Щеня стало до нього боком і подивився на нього скоса, помахуючи хвостом, потім раптом рвонулися з місця й зробив кілька кіл по насту. Вовченята погналися за ним, він упав на спину й задер нагору ноги, а вони втрьох напали на нього й, верещачи від захвату, сталі кусати його, але не боляче, а в жарт. Ворони сиділи на високій сосні й дивилися зверху на їхню боротьбу, і дуже турбувалися. Стало галасливо й весело. Сонце припікали вже весняним — весняній — по^ — весняному; і півні, раз у раз перелетавшие через сосну, повалену бурою, при блиску сонця здавалися смарагдовими.Звичайно волчихи привчають своїх дітей до полювання, даючи їм пограти видобутком; і тепер, дивлячись, як вовченята ганялися по насту за щеням і боролися з ним, волчиха думала:"Пускай привчаються".Награвшись, вовченята пішли в яму й лягли спати. Щеня повыл небагато з голоду, потім також розтяглися на сонечку. А прокинувшись, знову стали грати.Весь день і ввечері волчиха згадувала, як прошлою вночі в хліву бекало ягня і як пахнуло овечим молоком, і від апетиту вона все клацала зубами й не переставала гризти з жадібністю стару кістку, уявляючи собі, що це ягня. Вовченята ссали, а щеня, що хотів їсти, бігав навкруги й обнюхував сніг." Знімання — Ка його…" — вирішила волчиха.Вона підійшла до нього, а він лизнув її в морду й заскиглив, думаючи, що вона хоче грати з ним. У колишній час вона едала собак, але від щеняти сильно пахнуло псиною, і, по слабості здоров’я, вона вже не терпіла цього заходу; їй стало огидно, і вона відійшла ладь…До ночі похолоділо. Щеня скучило й пішло додому.Коли вовченята міцно заснули, волчиха знову відправилася на полювання. Як і в минулу ніч, вона тривожилася найменшого шуму, і неї лякали пні, дрова, темні, самотньо варті кущі ялівця, видали схожі на людей. Вона бігла осторонь від дороги, по насту. Раптом далеко спереду на дорозі замигтіло щось темне… Вона напружила зір і слух: справді, щось ішло спереду, і навіть чутні були мірні кроки. Не чи борсук? Вона обережно, ледве дихаючи, забираючи все убік, обігнала темну пляму, оглянулася на нього й довідалася. Це, не поспішаючи, кроком, вертався до себе в зимовище щеня з білим чолом."Як би він знову мені не перешкодив", — подумала волчиха й швидко побігла вперед.Але зимовище було вже близько. Вона знову піднялася на хлів по заметі. Учорашня діра була вже забита яровою соломою, і по даху простягнулися дві нові слеги. Волчиха стала швидко працювати ногами й мордою, оглядаючись, чи не йде щеня, але ледь пахнуло на неї теплою парою й заходом гною, як позаду почувся радісний, заливний гавкіт. Це повернулося щеня. Він стрибнув до волчихе на дах, потім у діру й, відчувши себе будинку, у теплі, довідавшись своїх овець, загавкав ще голосніше… Арапка прокинулася під сараєм і, зачувши вовка, завила, закудахтали кури, і коли на ґанку здався Гнат зі своєю одностволкою, те перелякана волчиха була вже далеко від зимовища. — Фюйть! — засвистів Гнат. — Фюйть! Жени на всіх парах!Він спустив курок — рушниця дала осічку; він спустив ще раз — знову ос
ічка; він спустив втретє — і величезний вогненний сніп вилетів зі стовбура й пролунало оглушливе "бу! бу!" Йому сильно віддало в плече; і, взявши в одну руку рушниця, а в іншу сокира, вона пішов подивитися, отчий шум…Небагато погодя він повернувся в хату. — Що там? — запитав хрипким голосом мандрівник, що ночував у нього в цю ніч і розбуджений шумом. — Нічого… — відповів Гнат. — Порожня справа. Занадився наш Білолобий з вівцями спати, у теплі. Тільки немає того поняття, щоб у двері, а норовить всі як би в дах. Намедни вночі розібрав дах і гуляти пішов, негідник, а тепер повернувся й знову розкуйовдив дах. — Дурний. — Так, пружина в мозку лопнула. Смерть не люблю дурних! — зітхнув Гнат, полезая на піч. — Ну, божа людина, рано ще вставати, давай спати на овний хід…А ранком він підкликав до себе Білолобого, боляче оттрепал його за вуха й потім, караючи його лозиною, усе присуджував: — Ходи у двері! Ходи у двері! Ходи у двері!

Схожі публікації