Тютчев — великий трагічний поет. Його роздуму про світ, життя, людину глибокі й найчастіше сумні. Мотиви безвихідного розпачу, страждання й самітності не вичерпують усього творчості поета, але займають у ньому значне місце

Поет прагне, насамперед, показати мир людської душі, усвідомити, є чи якийсь зміст в існуванні. У лірику Тютчева часто зустрічається протиставлення «вічного» і «миттєвого», що завжди відроджується природи й короткого людського життя. Поет не як філософське, умоглядне поняття, а як реальність сприймає Нескінченність, Вічність. У цій вічності життя людська — лише короткий спалах

Але одночасно з незначністю індивідуального буття Тютчев опушує його колосальність: «Я, цар землі, приріс до землі». «По височінях створіння, як Бог, я крокував…» Подібна роздвоєність взагалі властива поетові. Для нього в кожного поетичного поняття є виворіт: гармонія — хаос, любов — смерть, віра — безвір’я. Людина завжди перебуває між небом і землею, між удень і вночі, «на порозі подвійного буття». Душу — завжди «мешканка двох мирів».

Може бути, це сприйняття особистості на грані «двох мирів» і пояснює пристрасть Тютчева до образа сну, сновидіння, де людин наближається до границі двох різних життів. Сон у сприйнятті поета теж неоднозначний. З одного боку — це якась форма існування, близька до хаосу. В одному з віршів Сон — близнюк Смерті. З іншого боку, сої може бути й «благодатним», і «чарівним», і « по — дитячому — прекрасним».

Образи — Символи не тільки говорять про існування людини на границі сну й вияви, спокою й бури, але показують ту величезну роль, що людина грає у світобудові. Дивне сполучення, так властиве Тютчеву: він підлеглий «примхи волі» і в той же час «крокує по височінях створіння».

Тютчев зауважував, що в людини існує потреба піти від юрби, усамітнитися в собі:

Лише жити в собі самому вмій —

Є цілий мир у душі твоєї…

Цей мотив знову звучить у вірші «Душу моя — Елізіум тіней…» Душу цурається «живого життя», юрби, вона живе своїми спогадами. Хоча так відбувається, по цее зовсім не благо для поета. Навпроти, він прагне саме до «живого життя» (особливо в ранній ліриці):

Ні, мого до тебе пристрастья

Я сховати не в силах, мати — земля!

Якщо ранній ліриці Тютчева властиве протиставлення світобудови й окремої людини, те пізніше поет «спускається на грішну землю», простежуючи людську долю. Починає прояснятися своєрідна життєва філософія: чим сутужніше, обреченнее живе людина, тим сильніше любить він землю. Приреченість, мучення, норою навіть смерть, сусідять із неизбывной любов’ю до миру. Сяючий мир у всій пишноті з’являється в пего навіть у трагичнейшем вірші про любов «Весь день вона лежала в забутті…» Жінка лежить на смертному одрі, а за вікном триває життя

Для Тютчева характерні міркування про смерть, про прикрості, про безрадісність людської долі, про сльози:

Сльози людські, об сльози людські,

Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою…

У пізнього Тютчева всі частіше звучить мотив непокори долі, спраги боротьби, поза якою життя втрачає своє виправдання:

Мужайтеся, про други, боріться прилежно,

Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна!

Так, боротьба безнадійна, але боротися треба! У цьому, може бути, єдиний зміст буття. Контраст лірики Тютчева укладений, з одного боку, у його захваті життям, відчутті радості, неповторності буття, з іншого боку — в усвідомленні швидкоплинності життя, у сприйнятті її як чогось примарного, «тіні від диму» (навіть не диму, тільки тіні!). Ці протиріччя й становлять життєву філософію поета, два погляди на життя зливаються в єдине сприйняття дійсності

Спочатку людина для Тютчева — лише частина величезної світобудови, крихітна тріска на хвилях океану, мандрівник, гнаний неутоленной тугою. Пізніше поета починає тривожити свідомість «марності» життя. Потім, уже в пізнього Тютчева, виникає впевненість у необхідності бою людини ссудьбой.

Схожі публікації