Тема матері й материнства — одна з провідних у творчості Т. Г. Шевченка. До неї звертається не один український поет чи прозаїк. Зокрема, це тема матері-покритки, зганьбленої дівчини, яка, можливо, стала для Шевченка символом Україні, зневаженої після таких героїчних сторінок її історії.

Чому ця тема стала настільки актуальною для поета? Чому він неодноразово звертається до неї? Чому стільки болю викликає у нього доля дівчини-покритки та малого байстряти? Мабуть тому, що народна мораль ще й досі не може визначити, як ставитися до такого випадку. Тема байстрюка та його гнаної людьми матері стає для Шевченка ніби тим чинником, за допомогою якого вимірюється людяність кожної істоти, її здатність до прощення й розуміння. Цих же головних героїв багатьох віршів і поем «Катерина», «Наймичка», «Відьма», «Титарівна», «Петрусь» він підносить до рівня святих. Кульмінації ця тема досягає у зображенні Ісуса Христа та діви Марії у поеми «Марія», де вона розв’язується на найвищому рівні.

Поема «Наймичка» Т. Г. Шевченка просякнута великою любов’ю до жінки, визнанням її високих моральних якостей. У зв’язку з цим пригадується інша поема — «Катерина», де ця тема вирішується дещо інакше. У «Катерині» дівчина-покритка, вигнана батьками за те, що зганьбила себе та їх перед людьми, помирає, ні змігши витримати неслави й знущання коханого, москаля. Вона втратила не тільки віру в кохання, але й у батьків рідний дім:

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

І  хоч доля Катерини інакша, ніж доля наймички Ганни, однак обидві матері опинилися в подібній ситуації. Та кожна знаходить свій вихід. Одна помирає, покінчивши із життям і покинувши дитину, а друга все своє життя присвячує дитині, зрікшися заради неї навіть права називатися матір’ю.

Поема «Наймичка» починається монологом жінки, який показує нам всю глибину її переживань:

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть…

Чому ця жінка залишає свою дитину в чужих людей? Вона впевнена, що не матиме можливості виховати її без родини, без хати, втративши пристановище. Вона мусить обирати: чи дитина залишиться навіки із клеймом байстряти, гнана й зневажена, чи її виховають чужі люди. Мати йде на таку жертву, і її жертовність воістину свята. Та, зрікшися святого імені матері, жінка не може покинути свою дитину, й залишається при ній наймичкою, щоб тільки бачити, як вона росте.

Трагізм долі цієї жінки саме в тому й полягає, що вона, знаходячись поряд зі своєю дитиною, не може вповні виявити свої материнські почуття:

…А коло дитини 

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє,

И сорочечку білу

Що день божий надіває.

Грається, співає…

Усе життя Ганна криється зі своїм материнським почуттям, ховає його від сторонніх очей. Ганну все життя мучить відчуття власного гріха перед людьми й дитиною. Мабуть, саме тому вона відмовляється бути посадженою матір’ю на весіллі Марка. Останні роки життя вона спокутувала свій гріх та молилася за сина. І лише перед смертю вона зізналася, хто така. Саме перед смертю, бо вважала себе негідної любові сина, бо думала, що не змогла дати йому долі.

Т. Г. Шевченку вдалося з великою точністю передати найтонші переживання, найменші порухи материнського серця. Жінка з його поем «Катерина» та «Наймичка» — не осміяна людьми покритка, а свята Мати, саме Мати з великої літери. Жінка, серце якої повне безмежної любові до дитини, великого всепрощення до людей. Це жінка, яку не спотворила злоба на людей. Це втілення великої Божої любові, відбиття любові Божої Матері до свого Сина — Христа.

Ніхто, здається, не зміг так яскраво відтворити святий образ Матері, як зробив це Т. Г. Шевченко. Мабуть, він, позбавлений з ранніх літ материнської любові, як ніхто інший міг відчути, яка це велика коштовність. Він був проникнутий чуттями свого миролюбного й чутливого народу, народу-байстрюка, який так само мав боротися за своє право бути Народом.

Схожі публікації