Ганна Ахматова вписала яскраву сторінку в історію світової поезії. Її творчість багато й різноманітно. Багато вчених зверталися до аналізу її лірики, досліджували проблемно — тематичний зміст і поетику ахматовских добутків. Творчість А. Ахматовій, як і багатьох інших поетів «срібного століття», відрізняється підвищеним інтересом до релігійної тематики. Цей інтерес обумовлений своєрідністю світовідчування, особливим станом душі поета. Найбільш повний сюжетний розвиток образи вічної книги одержали в маленькому циклі Ахматової «Біблійні вірші». Цей цикл був написаний в 1920 — е роки й включав три вірші: «Рахіль», «Лотова дружина» і «Мелхола ». Цей цикл увійшов у збірник «Anno Domini», назва якого (у перекладі з латинського — «Літо Господне»), у свою чергу, листувалося Кбиблии.

Ахматова дуже дбайливо ставилася до біблійних текстів, намагаючись максимально точно додержуватися першоджерела. У той же час її добутку зовсім не були простим поетичним переказом старозавітних легенд. Вона прагнула не тільки зберегти й передати світовідчування древньої людини, але й наблизити легендарні історії до сучасного читача, підкресливши психологізм зображуваної ситуації. Порівнюючи ахматовский текст із Біблією, ми виявляємо, що поетеса запозичить драматичні зав’язки сюжетів, але наповнює їхніми деталями, зовсім відсутніми в Біблії. Приміром, у вірші «Рахіль» говориться про «серцевий смуток» Иакова, що виражається в ототожненні його серця з «відкритою раною», тим часом як у книзі Буття вживається більше нейтральне вираження: «Иаков полюбив Рахіль».

В ахматовском вірші, як і в Біблії, відсутні докладні сюжетні описи подій. Реальний мир не тільки стає у віршах Ахматової тлом, на якому розгортаються події, але й сприяє поглибленню характеристики героїв. Пейзаж створюється за допомогою окремих пунктирно намічених деталей, покликаних відтворити цільний образ миру: пустельна долина, у якій зустрічаються вперше герої, спека, вітер, що несе «гарячий пил». Навколишні предмети як би розчиняються в пейзажі й стають його невід’ємною частиною. Предметна обстановка в момент першої зустрічі Иакова з Рахіллю з’являється перед нами як фізичне втілення незримих перешкод на шляху закоханих. У Біблії про це згадано мимохіть: «Підійшов Иаков, відвалив камінь від устя колодезя й напоїв овець…», а про те, яких зусиль йому це коштувало, біблійне джерело умовчує. В Ахматової ж «джерело було каменем завалений величезним». Поетеса вводить ще кілька додаткових, що конкретизують слів, обертаючи нашу увагу на те, що Иаков відвалив камінь «своею рукою». Відсутність живлющої вологи в самий момент зустрічі підкреслено словами: «Череди піднімали гарячий пил». «Гарячу», тобто розпечену від спеки, що покрила шаром бруду й людей, і овець. Як явне протиставлення звучить епітет «чиста», що визначає якість води. Ще чистіше стає вона до кінця вірша, коли «джерело долини» названий «прозорим», тобто кристально чистим, яким він з’являється в мріях Иакова про тім «сладостном годині», коли перед «бездомним мандрівником» зваляться всі перешкоди на шляху до улюбленого. Така побудова пейзажного образа дає підставу побачити в деталях пейзажу другий, метафоричний план: реальна спрага людей і тварин, що перебувають у розпеченій пекучій пустелі, осмислюється одночасно і як спрага любові, а «чисте джерело» криничної води сприймається як джерело невичерпної любові Иакова до Рахілі. До розглянутої драматичної колізії Ахматова підходить, насамперед, з погляду психології. Тому реалії навколишнього світу мають безпосереднє відношення до образів, що розкриваються нею,

Про головну героїню ахматовского вірша сказано лише те, що вона носила «пухнаті коси». Про перше враження, зробленому нею на Иакова, у Біблії говориться стримано, не дуже сильно: «И підняв голос свій, і заплакав». Ахматова ж не згадує про зовнішні емоційні прояви почуття, що охопив героя. Поетеса звертає увагу на стан його душі під час і після зустрічі: «Не стало в груди його серце сумувати». Однак найбільше велично, хоча й опосередковано, краса Рахіль виспівується в наступних рядках: Рахіль! Для того, хто у владі твоєї, Сім років — немов сім сліпучих днів. Ахматова навмисно підсилює це порівняння нехарактерно яскравим і звучним для біблійного тексту епітетом «сліпучі». Тим самим у вірші створюється якийсь узагальнений образ величної, сліпучої краси, що гідна будь — яких жертв, принесених на її вівтар. Вона позбавляє людину волі й здатна довести його до божевілля. От чому Иаков назвав Рахіль своєю «чорною голубкою».

Вірш «Лотова дружина» на перший погляд позбавлено докладної розгорнутої психологічної характеристики героїні. Туга за залишеним будинком — мабуть, єдиний щиросердечний стан, що розкривається в цьому невеликому добутку. Але вчинок героїні виявляється цілком справедливим і логічним саме завдяки тій додатковій сюжетній інформації, що одержує читач в ахматовском вірші. У Біблії дружину Лота змушує оглянутися скоріше цікавість, в Ахматової — туга за рідними місцями, нездатність відірвати погляд від вмістища настільки дорогих серцю спогадів. Не від божественної кари гине героїня, хоч і сказана їй було: «Рятуй душу свою, не оглядайся назад». Причина її смерті носить деякою мірою фізичний характер. Вона викликана «смертним болем» у серце, що позбавило її ока можливості дивитися на погибель «рідного Содому». Її ока застигли, тому що вони, як і душу героїні, «сковані» у прямому й переносному значенні цим болем. Її «швидкі ноги до землі приросли». Героїня Ахматової «приросла» до землі в буквальному значенні: не тільки її ока, але й все тіло її застигло, «зробилося… прозрачною зіллю». Сіль звичайно в нашім розумінні асоціюється зі слізьми, породженими стражданням. «Прозора сіль» — це немов безліч маленьких, прозорих, застиглих, хоча й непролитих, сльозинок. У вірші «Лотова дружина» найважливішу роль виконує пейзаж. Ахматова створює яскраву картину міста, що залило героїнею,: «червоні вежі», «площа», на якій колись панувало пожвавлення, звучали пісні. Особливо конкретизований опис будинку героїні. Він видний їй отовсюду, до нього завжди звернені її погляд і серце. З будинком зв’язане все: тут коротала вона час, «співала» і «пряла», тут трапилася найважливіша подія в її житті — народження дітей «милому чоловікові». Але вікна будинку тепер «порожні», героїні там немає. Улюблений будинок покинуть своїми мешканцями. Міський пейзаж грає не тільки роль тла, на якому розвиваються події, але й стає як би ще одним персонажем вірша. До Содому звернений останній погляд Лотовой дружини. Місто не відпускає душу героїні услід чоловікові, що йде, і стає причиною її загибелі

Ахматова трактує старозавітний переказ по — своєму, з позиції сучасності. Релігійні початки втрачають у її вірші першорядну значимість, і на перший план висуваються морально — психологічні підстави подій. Оригінальність осмислення біблійної легенди обумовила й специфічний фінал добутку, де єдиний раз на протягу всього циклу дається резюме й відкрито виражається авторська позиція:

Хто жінку цю оплакувати буде?

Схожі публікації