Н. В. Гоголь писав про задум своєї комедії: «В „ревизоре“ я зважився зібрати в одну міру все дурне в Росії, яке я тоді знав, всі несправедливості, які робляться в тих місцях і тих випадках, де найбільше потрібно від людини справедливості, і за одним разом посміятися над всім». Це визначило жанр добутку ─ соціально’політична комедія. У ній розглядаються не любовні інтриги, не події приватного життя, а явища громадського порядку. В основі сюжету добутку ― переполох серед чиновників, що очікують ревізора, і їхнє прагнення сховати від нього свої «грішки». Тим самим визначилася така композиційна особливість, як відсутність у ній центрального героя. Таким героєм в «Ревізорі» стала, говорячи словами Бєлінського, «корпорація різних службових злодіїв грабіжників», чиновницька маса. Геніальний письменник, зображуючи цю картину, умів так намалювати кожний образ, у неї вхідний, що він не втрачав своєї індивідуальної своєрідності, у той же час являючи собою типове явище життя того періоду

Яким же зображений головний представник чиновницького мирка російської провінції ― городничий?

Це виверткий, недурний, грубий, що вислужився довгою важкою службою людин, що звик вистачати все, що «пливе в руки». У мінуту злісної відвертості він визнає, що жоден купець, жоден підрядник не міг його провести, що він шахраїв над шахраями обманював, навіть трьох губернаторів обдурив. З легкістю привласнює Антон Антонович казенні гроші, як це трапилося, наприклад, із сумами, відпущеними на будівництво церкви, не гребуючи, втім, і більше скромними поборами з купців. Прекрасно обізнаний глава міста про всі безладдя, беззаконня, що діються й на вулицях, і в установах. Але в нього є своя філософія: «Немає людини, який би за собою не мав яких’нибудь гріхів. Це вже так самим Богом улаштовано…» Тому перед приїздом ревізора дає своїм підлеглим прикрити волаючі неподобства в підвідомчі їм установах, обмовляючи при цьому: «Так я так тільки помітив вам», «Я так тільки згадав про повітовий суд, а по правді сказати, навряд чи хто коли’нибудь загляне туди», «Я хотів давно про це сказати вам, але був, імовірно, чим’те розважений». Знає він прекрасно й про те, що на вулицях нечистоты, що арештантам не видають провізії. Але все це не турбує хазяїна міста. От тільки б до начальства не дійшло, а вуж вивертатися у важких ситуаціях уміє. Чого коштує тільки одне його рішення під видом турботливого градоначальника відвідати передбачуваного ревізора в готелі! Але мрії це «сурьезного» людини не простираються далі фантазій «приглуповатого» Хлестакова: стати «птахом високого польоту», «влізти в генерали», мати генеральську червону стрічку через плече й ласувати «двома рыбицами»: ряпушкою й корюшкою», живучи Впетербурге.

Під стать городничему й інші «батьки міста». Суддя Ляпкин’Тяпкин ─ аматор псового полювання, що бере хабара тільки борзими щенятами й, що вважається в місті «вільнодумцем», тому що «прочитав п’ять або шість книг»; послужливий і метушливий проноза, донощик і шахрай, товстун Земляника, піклувальник богоугодних закладів, що міркує щодо лікування: «Ми із Християном Івановичем взяли свої міри: чим ближче до натури, тим краще, ― ліків дорогих ми не вживаємо. Людина простій: якщо вмре, то й так умре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Християнові Івановичу важко було з ними висловлюватися: він по’русски ні слова не знає».

А от і доглядач училищ Хлопов, що живе у вічному страху від усяких ревізій і жалующийся на тяготу «служити по вченій частині». А простодушно’наївний поштмейстер Шпекин займається в себе на пошті «прецікавим» читанням листів, що розкриваються, щоб довідатися, що є нового на світлі

Якщо між «батьками міста» і є які’те розходження, то вони мнимі, чисто зовнішні. Всі вони хабарничають, усі байдужні до людей, управляти якими поставлені, всі вони вважають себе повновладними хазяями життя, вільними вершити справи по власному розсуді, не вважаючись ні з якими законами. Природно, що що застало врасплох звістку про прибуття в місто ревізора інкогніто великої радості нікому з них не доставило, але що примітно ― особливого страху не викликало теж. Знаючи за собою чимало «грішків» і прекрасно розуміючи, що хоча б деякі з них обов’язково відкриються, чиновники міської адміністрації зовсім упевнені в тім, що й цього разу їм удасться вийти сухими з води, адже не вперше ж вони мають справу з ревізором! По’видимому, заспокоює їхній простий розрахунок, заснований на багаторічному досвіді: потрібно не тільки хабарничати, але й при необхідності вміти давати їх, що вони роблять, відправляючись на прийом до «ревізора», де принижують, падлючать, викручуються

З розповідей діючих осіб, як би що мимоволі проговорюються про свої чорні вчинки, про різні події з міського життя, складається моторошна картина провінційного побуту, у якій відбилися вся повітова Русь, все безправне життя її населення, груба сваволя адміністрації, казнокрадство, хабарництво, неуцтво, плітки, дурість, вульгарність, незначність всіх інтересів ― яскраве викриття всієї чиновно’поліцейської миколаївської Росії. Така «крива пика» російського життя, показана Н. В. Гоголем у дзеркалі комедії

Схожі публікації