Михайло Михайлович Коцюбинський — письменник з чутливою душею. Навколишній світ він сприймає близько до серця, оточуюча його природа стає для нього не лише об’єктом милування, зображення, а й повноцінним дійовим персонажем. Саме тому образу природи відведено особливе місце у творчості письменника. Важко знайти твір у літературній спадщині Коцюбинського, який би в собі не мав її.

У повісті «Тіні забутих предків» природа постає перед нами демонічною. Вона здатна вирішувати долі людей, карати та милувати. Навколишній світ виглядає сукупністю язичницьких богів і міфологічних істот, які існують поряд з нами та постійно впливають на наше життя.

Згадаймо лише яскраво зображену, мальовничу природу Карпат, але крізь цей майстерний пейзаж ми відчуваємо дотик уже не природи, а неминучої долі. Вода, вогонь, дерева та рослини — усі вони виглядають безжальними та деспотичними. Така манера зображення є специфічною рисою творчої манери Михайла Михайловича. Він постійно порівнює і пов’язує між собою символи неба, землі й води: «Як море, вітер громадить на небі хмари»; «озерце в небі виступило з берегів і вже широко розлило води»; «з чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка».

Як справжній митець, письменник не зупиняється на досягнутому, видозмінює свою художню манеру.

І ось у його найкращій новелі «Intermezzo» природа постає перед читачами в абсолютно іншому ракурсі. Вона протиставляється бурхливому і гротескному місту, як єдине місце покою, миру та тиші. Спокійний, одноманітний шелест листя дерев, жалібна пісня якоїсь пташки, краса навколишнього незайманого світу — це справжні ліки для виснаженого, втомленого, роздратованого митця. Він живе один серед нив у маленькому домі, компанію йому складають лише три собаки-вівчарки, і жодної людини. Єдність із природою — це єдина існуюча можливість здорового фізичного і психологічного життя людини в умовах сучасного світу.

Світ навколо виконує ще одну важливу функцію. Це алегоричний засіб передання індивідуальних переживань Коцюбинського художнє узагальнення нових настроїв української інтелігенції у ті бурхливі часи.

А ось природа в казці «Хо». Тут вона справжня, дивовижно-мальовнича. Автор описує її, як пейзажний ескіз, яскравими рисами підкреслюючи її основні характеристики. І знов таки, як і в повісті «Тіні забутих предків», автор наділяє природу могутніми можливостями. Це, наприклад, образ головного героя — жах Хо, який є природним створінням і має необмежену владу над слабкими людьми.

І вже зовсім іншою зображує природу письменник в оповіданні «Сміх»: «Осінній вітер кинув досередини цілу хмару дрібного холодного пилу і якихсь невиразних хаотичних звуків… Осінній вітер мчав жовті хмари й сам тікав з міста».

Отож, можна зробити висновок, що Природа для Коцюбинського є не лише дуже мальовничою, прекрасною, але й владною, деспотичною, невблаганною власницею людського життя.

Схожі публікації