Віршована лірична спадщина Івана Яковича Франка є скарбом, класикою української літератури.

Найчастіше поет у своїх творах використовує мотиви туги, суму за кращим життям, надії на майбутнє.

Ось, наприклад, вірш «Червона калино, чого в лузі гнешся? ». Автор питає в калини, нащо ж вона так низько гнеться, чому не тягнеться до ясного сонечка, до його теплих променів.

Цей вірш написаний у фольклорному стилі і нагадує мелодійний народний спів. Іван Якович дає зрозуміти, що під калиною він має на увазі Україну, що звикла низько вклонятись:

Червона калино, чого в лузі гнешся?…

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?…

Таке становище не може не викликати у чутливого поета сумних почуттів. Про себе ж автор говорить так:

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому…

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,…

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара…

А у вірші «Дрімають села» він змалював майже ідилічну картину селянського життя:

Темно-зеленії садки дрімають вже без плоду.

Сонливо річечка пливе.

Корови ситі на стерні лежать і ремиґають.

Тиша, невимовний спокій панують у цьому мальовничому краї, навіть задрімало «десь у недрах людське горе». Франко благає не будити його, дати можливість виснаженим, потомленим людям хоча б трішки відпочити, розігнути згорблені спини. Автор передчуває зміни, він має надію на краще, вільне життя рідного народу, намагається підштовхнути його до цього:

Хай він, що був волом весь рік,…

Почує в собі дух живий,

Пізна, що й він — людина.

І наприкінці твору Франко робить визначальний підсумок:

І хай… в ум його западе на свободі

Хоч часть тої поезії, що розлилась в природі!

Специфічним творчим засобом поета є сум, через який поступово відчувається надія на краще, віра в щасливе майбутнє. Це його відомий прийом — сумний, пригнічений початок, який продовжується в позитивному, та сповненому надії фіналі.

У такій манері створений вірш «У долині село лежить» . Село вкрите непроглядним туманом, який закриває все навкруги. Але в селі стоїть велика кузня, в якій працює ніби звичайний коваль, та таки він незвичайний, адже вміє «кувати кращу долю». Коваль голосно запрошує всіх людей у свою кузню:

Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть, люди, порану,

Вибирайтесь з туману!

Після цього туман захитався, згустився, аби закрити шлях до кузні. Але ми розуміємо, що це не перешкода, що люди дійдуть туди, «де кують ясну зброю замість пут ».

Можна наводити багато таких прикладів з ліричної спадщини поета, але всіх їх об’єднує єдина та могутня ціль — звільнення українського народу від гноблячої, ганебної покори. Автор має єдине бажання — побачити свій народ вільним.

Франко завжди любив свою Батьківщину, свою славетну країну. Він усе життя присвятив служінню їй. Україна, її природа та люди — це найголовніші образи всієї його віршованої спадщини.

Схожі публікації