Н. А.Некрасов увійшов в історію російської літератури як поет — реаліст, що малює правдиві картини російської дійсності, і як видатний журналіст. Адже з його ім’ям зв’язані назви популярнейших журналів минулого сторіччя «Сучасник» і «Вітчизняні записки».

Саме на сторінках своїх журналів друкував він свої добутки, що розповідають про важку частку російського селянина («Незжата смуга», поема «Мороз, червоний ніс», «Міркування в парадного під’їзду»), про трудове й безпросвітне життя міської бідноти (цикл «Про погоду», «Городник», » чиЇду вночі по вулиці темної», «Учорашній день години в шостому»), вірші, присвячені А. Я.Панаєвій («Ми з тобою безглузді люди», «Якщо мучимый пристрастю заколотної», «ПРО, листа жінки нам милої») і багато хто інші добутку

Вірші Некрасова вперше в російської поезії з різкістю й прямотою розкрили перед читачем картини народного життя. Поет зобразив убоге російське село з її сумом і вбогістю, і «незжату смугу» селянина, якому «моченьки ні». У добутках знайшли відгук страждання простої людини

Вірші Некрасов мали величезний успіх, усі почували, що з’явився поет, якого ще не було на Русі. Він вимовив викривальний вирок самодержавству, висловив свою любов до народу й світлу віру в прекрасне майбутнє Батьківщини. Розквіт творчості поета ставиться до 60 — м років XIX століття. У це «важкий і лихе» час його муза заговорила «жвавим» мовою. Чернишевський про нього писав: «Ви тепер краща — можна сказати, єдина прекрасна надія нашої літератури».

Батьківщині й народу присвячені багато віршів поета. Ще в ранній період творчості Некрасова виявилося, що «батьківщина», «земля» — для нього всепоглинаюча тема. Важко собі представити який — небудь вірш Некрасова, у якому не було б російської природи й російських людей. «Так, тільки тут можу я бути поетом!» — викликнув він, повернувшись через границю. Чужина ніколи не залучала його, поет навіть спроби не зробив відректися хоча б на короткий час «від пісні, що навіяно заметілями й хуртовинами рідних сіл». Поет благоговів перед Батьківщиною; він сердечно зображував село, селянські хати, російський пейзаж: «Знову вона, рідна сторона, з її зеленим благодатним летом…» З тої полум’яної любові до Батьківщини, до її великого народу й дивній російській природі й виросла поезія, що становить наше багатство

Поет уболівав за долею Росії й призивав до роботи з перетворення її в «могутню й всесильну» країну. Поет високо цінував у російському народі його активність у боротьбі за щастя. «Так, не боявся за вітчизну люб’язну. Виніс досить російський народ…» Некрасов угадував велику роль Росії: «Покаже Русь, що є в ній люди, що є прийдешнє в їй…» Поет посилає проклятье гнобителям народу — «власникам розкішних палат».

Зображенню народного героя присвячені найбільш відомі вірші Некрасова. Некрасов був співаком народу — орача й любовно зображував селянина, що йде за сохою. І бачив поет, як важка його життя, чув, як стогоном стелиться його туга над нескінченним простором лугів і полів, як тягне він свою лямку. Поет співчуває поневоленому народу: «Назви мені таку обитель, я такого кута не видал, де б сівач твій і хоронитель, де б російський мужик не стогнав». Окремі епізоди перетворюються в широку картину кріпосної дійсності. «Забуте село» — це назва ставиться не тільки до одного села, але й до всієї країни, у якій таким «забутим» селам немає числа. З ким би не зустрічалися мужики в поемі «Кому на Русі жити добре», вони всюди замість щасливого життя бачили непосильну працю, велике горе, безмірного народного страждання

Багато туги й сумуй у поезії Некрасова, багато в ній людських сліз і горя. Але є в поезії Некрасова й російський розмах натури, що кличе на божевільний подвиг, на боротьбу: «Іди у вогонь за честь вітчизни, за убежденья, за любов. Іди й гинь бездоганно. Умреш не даром. Справа міцно, коли під ним струменіє кров!»

Про те, що Некрасов був дійсно народним поетом, свідчить і те, що багато хто його вірші стали піснями, романсами («Коробейники», романс про розбійника Кудеяре).

Схожі публікації