1918 рік став для молодого, тоді ще не знаного поета Павла Тичини поворотним, визначальним пунктом у його мистецькій долі. У цьому році вийшла його перша збірка «Сонячні кларнети», яка принесла йому дійсно заслужену славу і визнання. Вона стала досить значною подією в українській літературі й ознаменувала собою появу нового яскравого таланту, особливої художньої індивідуальності.

У ранній ліриці поет по-особливому розробляє мотиви природи, кохання, не залишається байдужим і до суспільних явищ, замислюється над можливістю ведення літературної боротьби за народну правду.

Немає жодного поета, який би не захоплювався красою рідної Батьківщини, так само і Тичину українська природа не залишає байдужим, виливається в численні ліричні твори: «Гаї шумлять», «Не бував ти у наших краях»:

Не бував ти у наших краях!

Там же небо — блакитні простори…

Там степи, там могили, як гори.

А веснянії ночі в гаях!…

Як ми бачимо, навіть в описі рідного краю автор уживає песимістичні елементи, висловлює свої сумні настрої і думки. Під час милування природою Тичина не може забути криваву, сповнену болю і страждань українську історію, він нагадує нам про сумні сторінки нашого минулого, що призвели до появи такої кількості могил, які стали «горами».

Для кожної людини в її молоді роки кохання стає чи не найголовнішим почуттям, яке затьмарює все навкруги. Мабуть, саме тому в ранніх творах Тичина так часто звертається до теми кохання, причому найчастіше нещасливого:

Крається серце… Нащо споминати?

Знаю: мене не любила вона.

Згадка лишилася тільки. «Кохати?»

Усміх. Зітхання: «Лиш згадка сумна».

Тема нещасливого кохання більш продуктивна, поет звертається до неї досить часто, мабуть, шукаючи морального порятунку, тимчасового заспокоєння:

Мов жрець, той жрець — послухай! 

— Молюсь, горю в огні.

Бо на душі, кохана,

Одно: люблю, люблю.

У серці молодої людини історичні явища дійсності завжди мають палкий відгук. Так і в Тичини виникає природне бажання змінити світ, допомогти людям, хоча б засобами художнього слова:

Прощавайте, ждіте волі,

—   Гей, на коні, всі у путь!

Закипіло, зашуміло…

У ранніх творах поет звертається до прийому кольорової асоціації. Червоний, чорний, синій, зелений, жовтий — усі ці кольори століттями український народ переносив на мереживо своїх вишиванок. Тичина придивляється до фольклорних художніх традицій, як до невичерпного мистецького джерела. Саме звідти бере письменник пестливі форми та стійкі словосполучення: «ластовенятко», «голубка», «квіт-перл», «цвіт-первоцвіт», «буйний вітер» та багато інших.

Рання лірика Павла Григоровича Тичини — це значне явище в українській літературі. Новаторський характер, здорова фольклорна основа, визначні художні якості допомогли їй стати класикою сучасної української літератури.

Схожі публікації