Ось і перегорнута остання сторінка повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Здається мені, що ніколи я не читала твору української літератури, який би так мене захопив своєю екзотичністю, хоча й розповідається про життя в ньому рідного народу. Мене захопила і вразила та особлива самобутність Гуцульщини, що її так майстерно передав у своїй повісті Михайло Коцюбинський. Поезія буття природи і людей, поміж яких живуть духи і привиди, ввела мене у світ, схожий на казку, таємничий, цікавий і незбагненний.

Головне в сюжеті повісті — короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана й Марічки. Отже, письменник у творі піднімає вічну проблему — проблему кохання, і вирішує її по-своєму — трагічно, що викликало особисто в мене страшне незадоволення, адже на тлі чарівної природи Карпат це кохання сприймалося як ідеальне, як таке, що заслуговувало на вічність. Але трагічне завершення кохання героїв змушує читача глибоко замислитися над справжніми життєвими цінностями.

Михайло Коцюбинський у своїй повісті показав не лише красу і силу кохання Івана та Марічки, змалював природу цього чарівного куточка української землі, а й заглибився в міфічний світ Гуцульщини. Через образи головних героїв письменник знайомить читача з міфологічними персонажами, легендами, повір’ями гірських жителів, розкриває світогляд, уявлення гуцулів про різноманітні надприродні сили.

Повість Коцюбинського ввела мене у світ первозданної природи, в органічній єдності з якою живе людина, світ, де живуть і арідник, чугайстер, «… який зараз просить стрічного в танець …», лісовики, нявки, русалки, «що гарної днини виходять з води на берег …», злі духи, «які заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, аби зробити їм шкоду». Тут навіть люди володіють надприродною силою: мольфар Юра, якого звали «земним богом», бо в його руках були смерть і життя маржини або людини, та баба Химка, яка «вечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородках сусідських», «повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком». А якщо навіть люди й не мали надприродної сили, то все одно вони знали, як «підкурювати, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти», щоб уникнути небезпеки для своєї худоби.

Читаючи цей твір, я не могла з впевненістю сказати, де закінчується реальність і починається вигадка, як буває і як не може бути. Можливо, це відбувалося тому, що сам гуцульський народ мав світ за «казку, повну чудес, таємничу, цікаву і страшну». Усі вірування гірських жителів міцно перепліталися з їхнім життям і побутом, займаючи в них певне місце, впливаючи на людину і навіть маючи над нею владу. Тому не слід було забувати Іванові, що людині можна лише споглядати красу таємничого і не можна втручатися, бо втручання несе смерть. Саме про це розповідають гуцульські легенди і перекази, про це говорить і письменник, коли Іванко гине через нявку.

Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» глибоко мене вразила. Такі прекрасні душею, романтичні, віддані своєму коханню Іван і Марічка заполонили мою душу. Мене захопив чарівний гуцульський край і його народ зі своїм світовідчуттям і міфологічним сприйняттям світу. Проблему своєрідного світовідчуття по-своєму інтерпретували С. Параджанов та І. Миколайчук, створивши за цією повістю однойменний кінофільм, при цьому довівши черговий раз, що Коцюбинський створив справжній шедевр.

Схожі публікації