«Інститутка» — найкращий твір Марка Вовчка, перша в українській літературі соціальна повість, над якою письменниця працювала три роки. Жанр повісті дав письменниці можливість ширше, ніж в оповіданнях, охопити життя, змалювати більше людських типів.

Назва повісті та її сюжет свідчать про те, що у творі головним є не показ жертв кріпосництва, а винуватців його, що тут головний герой не кріпачка, як загалом у «Народних оповіданнях», а освічена поміщиця. Однак освіта її, як ми бачимо з твору, дещо однобічна, бо вона сама про себе говорить: «Нащо мені те знати, як по небі зорі ходять, або як люди живуть поза морями, про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім таки не знаю. Цур їй!». Усі її знання зводяться до танців, співів та французької мови, адже головна мета цієї панночки, та й більшості інших — вигідно вийти заміж. Таким чином, побіжно письменниця порушує ще одну проблему — проблему духовного звиродніння, обмеженості так званої еліти суспільства — панства, ницість інтересів представників вищих класів. Тому й вирушає панночка в життя з порожнім розумом і холодним серцем. Чого ж можна чекати від такої людини?

Мені здається, що сенс твору Марка Вовчка «Інститутка» набагато глибший, ніж просто звинувачення ганебної соціальної позиції панства. Вона взагалі підносить проблему людських стосунків, побудованих на соціальній нерівності, визискуванні, приниженні. Дійсно, чому одна людина мусить підкорюватися іншій, яка має такий самий розум, нічим не краща й не гірша за неї? Таке становище здається мені антиприродним, ненормальним. Усі ми — такі ж самі істоти, усі ми мислимо, працюємо, тому кожна людина мусить визнати, що принижувати когось іншого — це принижувати самого себе. Людське суспільство не може існувати за «законами джунглів», де сильний знищує слабкого, адже цивілізація виробила чіткі правові закони співіснування, які мусять захищати наші інтереси.

Показуючи антиприродність кріпацтва, письменниця ніби передає нам через століття свою пораду — бути людяними, бачити навколо себе людей, а не підлеглих істот. І ми, з огидою сприймаючи вчинки панночки, можливо, будемо обережніше будувати й свої стосунки з людьми. Кожен з нас обійматиме ту чи іншу посаду, працюватиме десь, але це не означає, що людей слід розподіляти на «високих» і «низьких», «володарів» і «слуг».

Письменниця прекрасно показує нам, що таке ставлення до людей руйнує саму людську сутність. Так, панночка сама не може бути щасливою, оскільки не здатна кохати, жити спокійно й радісно в шлюбі. Усе її життя перетворюється на суцільну муку, бо в ньому немає спокою й гідності. Навіть у стосунках із коханим чоловіком вона не почувається зручно, бо люди взагалі її дратують і вона не звикла поступатися, робити щось для іншої людини. А без цього родинне щастя неможливе. Панночка постійно дратується, плаче, свариться з чоловіком, чогось вимагає від нього. І він сам поряд з нею перетворюється на іншу людину. Якщо спочатку про нього говорять як про доброго чоловіка, який не збиткується зі своїх кріпаків, добрий до них, то потім, щоб догодити дружині, він сам починає ставитися до людей, немов до худоби, через що також стає нещасливим. Можливо, таким чином письменниця намагається показати, що в самій системі кріпосництва пан не може залишатися добрим і людяним, система ламає його, асимілює з усіма іншими, пристосовує, навіть якщо спочатку у нього були прекрасні риси характеру.

Крім того, письменниця піднімає й проблему особистісних стосунків людей, кохання, шлюбу. І ми бачимо, наскільки потворне ставлення панночки-інститутки до лікаря. Вона навіть кохає його « якось чудно… не по-людськи»: знущається з нього перед іншими панночками, забороняє пити воду, коли його мучить спрага. Та й загалом, чи можна назвати це почуття коханням, якщо визначальну роль у ставленні до лікаря відіграє те, що він має певні статки, кріпаків? Отже, цінність його особистості вимірюється тільки матеріальними критеріями.

У родинному житті панночки та лікаря ми бачимо також постійно виявлювану нещирість, гру. Інститутка то прикидається хворою, то плаче, то свариться, тупоче ногами, вимагає й домагається свого. Для лікаря ж таке життя перетворюється на страждання, він не може бути самим собою, мусить вимірювати все тими критеріями, які пропонує його дружина. Так, у родині, де немає поваги до людської особистості, до думки іншої людини, не може бути щастя й відкритості. Нещаслива через це й сама панночка. Отже, проблема, яку піднімає письменниця, досить глибока. Залишається вона актуальною і в наш час, бо будувати родинні стосунки людям в усі часи доводиться на однакових засадах. І ми вчимося взаємоповаги, чуйності, краси стосунків саме на прикладі відносин Устини й Прокопа.

Таким чином, перегортаючи сторінки повісті Марка Вовчка «Інститутка», ми не тільки переконуємося, наскільки жорстокою й руйнівною була для людської особистості й щастя кріпосницька система, але й вчимося глибокої поваги до кожної людської істоти, до близьких людей, учимося будувати стосунки, любити, прощати, філософськи ставитися до складних життєвих обставин, бути терплячими й витривалими.

Марко Вовчок була надзвичайно талановитою українською письменницею, твори якої не втрачають своєї актуальності протягом багатьох років. Недарма її сучасники давали творчості письменниці таку високу оцінку, поціновували їх як величезний скарб. В елегії « Марку Вовчку. На пам’ять 24 січня 1859 року » Великий Кобзар говорить про письменницю з батьківською ніжністю. І кожне слово в цьому натхненному вірші має глибоке значення:

Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини возову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

Схожі публікації