В 70 — х роках відбувалося поглиблене дослідження однієї з найважливіших проблем сучасності — проблеми «людина й земля». У міру розвитку народного господарства, росту міст і промислових центрів усе гостріше вставало питання про охорону навколишнього середовища. Аналітичне дослідження дійсності в сучасній Літературі ведеться шляхом зображення безлічі складних контактів людини із природою. Одним з найбільш характерних добутків, що дають читачеві їжу для міркувань на цю тему, є оповідання в розповідях В. П. Астафьева (р. 1924) « Цар — Риба» (1976).

Одна з істотних особливостей творчого методу Астафьева — постійне повернення до своїм написаним раніше добуткам. При перевиданнях він правил текст, вторгався іноді в композиційні рішення, змінював фінал (повість «Стародуб»). Існував прецедент, коли у вже створену річ («Останній уклін») дописувалися й вставлялися заключні глави. Багато добутків Астафьева мають «позачасової » характер, тому що вони створювалися протягом багатьох років («Останній уклін», «Пастух і пастушка», « Цар — Риба»). У добутку (назвати його можна дуже умовно й романом у новелах, і повістю, і циклом розповідей), що складає із серії різних епізодів, об’єднаних єдиною думкою й ліричним пафосом оповідання, зображений ряд колоритних образів, проаналізовані різні сторони взаємозв’язку людини із землею на основі зовсім конкретних життєвих ситуацій. Головний герой в Астафьева — хоронитель земної краси й «людського в людині». У цьому зв’язку роздуму про людину на землі, про його моральні можливості являють собою своєрідну лірико — філософську стихію, на тлі якої розвертаються сюжетні події

У повісті « Цар — Риба», з мого погляду, піднімається дуже складна й важлива психологічна проблема, що полягає у відношенні між індивідуумом і суспільством. У ролі першого виступає Игнатьич — майстер на всі руки, готовий прийти на допомогу будь — якому й нічого не потребуючий за це, гарний хазяїн, умілий механік і щирий рибалка. Але не це головне в ньому. Головне в Игнатьиче — це його відношення до іншим чушанцам, відношення з якоюсь часткою поблажливості й переваги. Саме ці якості, хоча й виявля_ не їм відкрито, утворять пропасти між ними. З боку це виглядає так, начебто Игнатьич стоїть на один щабель вище своїх же земляків

Сам автор говорить про Игнатьиче: «Був він родом тутешній — сибіряк, і природою самої привчений почитати «опчество», зважати на нього, не дратувати його, однак шапку при цьому не ламати, або, як тут пояснюються, — не давати собі на ноги сокира ронить». Однак розбиратися в характері Игнатьича потрібно послідовно. До нього в жодному разі не застосовні строгі, однозначні визначення: «негативний» або «позитивний» герой

Отже, перша думка, що виникає при прочитанні розповіді, це «характер Игнатьича дуже суперечливий». Так, це дійсно так, але це легко пояснюється його самостійністю. Мені здається, що Игнатьич, у дитинстві просто Зинка, рос, сподіваючись тільки на себе самого. Він не хотів просити допомоги в інших, уважаючи, що всього зможе домогтися сам. І дійсно він домігся всього сам; тільки поки ріс, настільки віддалився від суспільства, у якому жив, що, досягши всього, так і залишився сам по собі

Я вважаю, що в його душі сформувався його власний мирок зі своїми порядками й законами. До того ж, допомагаючи іншим людям начебто б і безкорисливо, Игнатьич насправді виробляв у них особливе відношення до своєї особистості. Спочатку це було непомітно, але, як тільки Игнатьич упевнено встав на ноги, він заявив про своє положення в суспільстві. Із цього приводу він думав так: «Я роблю все, що вам треба і як треба, а за це ще й нічого не беру, тому не торкайте мене й не вчите, як жити». Все це збільшувалося придбаної Игнатьичем звичкою мовчазного спілкування, тої, котра так відштовхувала від нього людей

Уставши на ноги, Игнатьич мимоволі виявився над суспільством, якому він увесь час допомагав. Це пояснюється тим, що всі, швидше за все, йому щось повинні, тому що колись у свій час він їм чимсь допоміг. От звідки виникає якийсь психологічний терор Игнатьича, що полягає в чистому одязі, гарному будинку, блискучому вмінні вудити. Цьому тиску він піддає все селище. Тут, по суті, спростовується дане самим автором визначення відносини «опчества» і Игнатьича. Насправді він не почитає його, не зважає на нього й постійно дратує своїм поводженням

Показавши це, давши зрозуміти читачеві, хто є насправді Игнатьич, автор приступає до здійснення покарання над своїм героєм. Це покарання з’явилося йому в образі цар — риби, про яку він дуже багато довідався від свого діда — рибалки. Понадіявшись, як і завжди, тільки на свої сили, Игнатьич цього разу жорстоко поплатився. Це необдумане рішення майже коштувало йому життя. Але поки він перебував у воді із цією рибою, він, як мені здається, сильно змінився: герой уперше по — справжньому попросив у всіх прощення. Майже не володіючи ротом, він все — таки сподівався, що хоч хто — небудь так почує його. І тільки попросивши прощення, він відчув душею якесь особливе звільнення, ще не збагнене розумом. Тільки тепер, на мою думку, і починається справжнє життя рибалки Игнатьича, не та жалюгідна подоба, що він вів до зустрічі сцарь — рыбой.

Завдяки порушеним моральним проблемам оповідання Астафьева перетворилося в соціальний філософський добуток про минуле, сьогодення й майбутнє, про критерії духовних цінностей особистості й взаимоотношении людини й природи. Голос письменника звернений до всього людства, він призиває дбайливо, чуйно ставитися до землі, уміти схилятися перед вічною красою, неповторністю й багатством природи — годувальниці

Схожі публікації