И знову переді мною сторінки книги про любов, після незрівнянної, яркою в стилістичному відношенні, якоїсь урочистої повісті «Суламифь», після світлого трагізму й що очищає душу мелодії «Гранатового браслета». І щораз — по — іншому, тому що немає (і не може бути!) одного — єдиного підходу, одного рецепта, одного шляху

Справа не в тім, що ця історія знову зі смутним і в чомусь трагічним кінцем, а, напевно, у тім, що починаєш шукати відповідь. Хочеш розібратися: чому все — таки розділена любов теж не завжди щаслива? Хочеш довідатися: а як же визначити нерівний шлюб? Перед нами — прекрасна чаклунка з лісової хатинки, неосвічена, навіть неписьменна, у чомусь диковатая. Вона не знає ні життя у великому місті, ні законів того оточення, до якого належить улюблений, але твердо переконана: сила любові зламає всі перешкоди. Вона б навчилася й важливим речам, і метушливим дріб’язкам і була б такого гарного й привабливого, гідної високого щастя, як тут, у рідній хатинці в лісі, тому що є, і його вже не віднімеш, головне — бажання бути гідною улюбленого, не сліпо підкоряючись йому, а даруючи скарбу своєї душі. А що ж він, той самий Іван Тимофійович, той освічений і вихований, котрий знає закони суспільства й використовує це знання — коли потрібно, і рушниці не пошкодує, щоб піддобрити начальство й домогтися свого: відстояти хатинку коханої дівчини. Усвідомлюючи неординарність дівчини і її можливість піднятися не тільки над теперішнім рівнем її життя, а й над рівнем життя його міських знайомих, він не бачить до кінця особистості Олеси, відводить їй у майбутнім сімейному житті другорядну роль. У їх майбутньому сімейному будинку він не знаходить місця для її бабусі, не замислюється над тим, що ж робити з повною відсутністю документів у дівчини. Живучи сиюминутным, він не замислюється над майбутнім — просто не бачить завтрашнього дня. Ця людина не бере на себе справжню (не на словах, не в конкретній сумі грошей) відповідальність за улюблену. Більше того, заради примхи, абстрактного: «Так усе жінки надходять» (помітьте: знову відчуття нерівноправності між ним і Олесей) він підштовхне дівчину до трагічного для неї появі на церковному дворі. Не відомо, кинувся б він рятувати Олесю, якби це загрожувало його власному життю й спокою, або просто склав би руки?

«У тебе серце добре, але ледаче», — говорить дівчина — і однаково робить крок назустріч. Виходить, вона, знаючи його душу, читаючи в ній, могла відсторонити трагічну для неї любов, але надійшла щиро, корячись не голосу розуму, а серцю. От де воно, ця нерівність — у різному підході до себе й до інших, у різниці вимог до себе й до улюбленого. Нерівність і в розставанні. Кваплива втеча із села Івана Тимофійовича, якого не посмітили б торкнути, і останній дарунок перед порятунком від можливої кривавої розправи грубих сільських дикунів, дарунок, про яке вона не забула, — коралові намиста на віконній рамі на пам’ять улюбленому, смуток, що немає від нього дитини

«Добре, але ледаче»… Серце, що віддає себе, і серце, що береже свій спокій. От до яких міркувань привела мене повість А. И. Куприна «Олеся».

Схожі публікації