Напевно, немає нічого страшнее на світі, чим утвір рук людських. Найстрашніше породження — це війна. У боротьбі за владу, за примарне бажання володіти більшим загинули мільйони людей. Історії відомо багато воєн, що тривали десятками років, але жодна не була такий кровопролитної й жорстокої, як Велика Вітчизняна. Той, кому вдалося вижити в цій страшній м’ясорубці, уже ніколи її не забудеться

Олександр Трифонович Твардовский сам довідався всі тяготи бойових дій. Його зброєю були не тільки автомат, але й слово. Твардовский був військовим кореспондентом, тому часто виявлявся на передовий, у самій гущавині подій. Він бачив усе: смерть, розпач, біль, жорстокість, хоробрість, самопожертва. З — під пера самі собою з’являлися рядки, що підтримують дух солдата, що допомагають вижити в лихоліття. Війна закінчилася, але рани залишилися назавжди. Темі неповернення з війни присвячений вірш «Перед війною, начебто в знак лиха…», написане в 1945 г.

Майже епічний опис весняних садів, повертає нас у довоєнну весну, коли «Морозами нечуваної суворості / Попалило й знищило сади». Автор говорить, що це була як ознака, «знак лиха». У світовій Літературі часто використовується цей прийом. Вісниками поганих звісток виступають ворони, вовки, природні стихії: наприклад, затьмарення в «Слові об полицю Игореве». У Твардовского — це небувалі морози. Ці наслідки суворої зими означають, що сад не дасть урожай, рік буде голодним. Гіперболізація розмірів майбутнього нещастя створюється за рахунок накладення подій війни й морозів. Автор підсилює враження, підкреслюючи «Щоб легше не була, з’явившись у новині». Виникає парадокс: хіба війна може бути легкої?

Неминучість і невідворотність призначеного розкривається через дієслова у формі середнього роду «попалило й знищило». Начебто це не конкретні морози зробили, а якесь абстрактне «воно». Тим самим з’являється образ навислого зла. Для створення особливого стилістичного ефекту використовується оксюморон «попалило морозами», дві протилежні стихії зійшлися в одному. Саме вогонь холоду є прототипом вогню війни, яким будуть знищені не тільки дерева

Глибокий трагізм ситуації розкривається через подвійне протиставлення: «зелений — чорний» і «весна — зима». Є й третє. Це дієслово, що припускається, «жити» на противагу «умерти». Весна завжди вважалася символом життя, відродження, поновлення. Вона завжди давала надію на нове життєве коло. Тепер ця надія вмерла. Після зими все почнеться спочатку, але, на жаль, не для всіх. Втрати на життєвому шляху неминучі. Тільки, якщо в одному випадку їх можна пояснити старістю й зів’яненням, то в іншому — гинуть найдужчі, найкращі. Чорні дерева серед зеленого листя ріжуть авторові очей. Але він говорить про інший біль: «И важко було серцю пригнобленому / Серед буйної бачити зелені…» Внутрішній біль набагато страшнее зовнішньої. Як отут не згадати «Маленького Принца», що говорив: «Зірко одне лише серце. Самого головного очами не побачиш».

У третій строфі відбувається подальше нагнітання ситуації. Порівняння кори дерева й колоди підсилює образ смерті. Уживання просторічного епітета «отхлупшею» як не можна більш точно передає стан. Звукове сполучення «хл» породжує ефект недостачі повітря, начебто хтось задихнувся. Повна картина смерті досягається за рахунок уживання епітетів «мертвотний» і «згубний». Особливий стилістичний ефект робить їхнє сполучення зі словами «вибрані, кращі». Епітетом «вибрані» у літературі найчастіше характеризується людина. Завдяки його вживанню саме дерево здобуває людські риси. Ще більший трагізм ситуації створює прислівник «повсюдно». Загинули кращі із кращих не тільки в цьому саду, це горе всесвітнього масштабу

Коротку пропозицію «Пройшла війна» по значеннєвому навантаженню рівносильне трьом попереднім строфам. У перших трьох описувалися жахи війни через символ загиблого саду. Тепер же не потрібні довгі описи. Просто констатація факту. Коротко й уривчасто, на одному подиху, як і довгоочікуване слово «перемога». Наступна пропозиція дає розгорнуту характеристику подій. Ожилі дерева — це нові міста й села, які відбудовують після війни. Живі зелені гілки — нове молоде покоління. Нарешті — Те прийшла нова весна, і життя повернулося у звичну колію. Але останній рядок вірша свідчить про зворотний: повернути до життя загиблих людей не можна

Сполучення анафори й паралелізму підсилює взаємозв’язок образа дерева й людини. Наступне за ними звертання до матері протиставляє цей взаємозв’язок. Якщо, у випадку з деревом, ще можливо його відродження й відродження, то для людини це нереально. Візуально, для більшого розмежування цієї прірви, автор відокремлює останній рядок від усього вірша. Також міняється й стиль викладу. Якщо весь вірш було свого роду оповіданням, що не має свого адресата, відверненим, то останній рядок, це конкретне звертання до матері. Це збірний образ жінки, чий син загинув на тій війні. Об’єднані загальним горем, вони настільки близькі авторові, що він звертається до неї на «ти».

Військова тема у творчості письменника дуже багатогранний. Якщо під час війни писалися вірші

Схожі публікації