Чи може хтось більш щиро бажати людині добра і щастя, ніж рідна мати? Звісно, ні! Ніхто в цілому світі так щиро не порадується за людину, як мати, ніхто не прийме так близько до серця печалі і болі людини, як рідна мати! Мати — це, мабуть, найсвятіше, що є на землі, тому грішно ображати її, не слухати, не дотримуватися її заповітів. А особливо заповітів, які є останніми словами найріднішої людини.

Бурхливе людське життя. У вирі щоденних подій забуваємо ми, чим є в нашому житті мати, забуваємо часто, чому вчила нас вона, чого від нас хотіла, якими мріяла нас побачити. Забув материнський заповіт і Іван Сметана — головний герой повісті «Слово матері» Бориса Антоненка-Давидовича.

Перед смертю мати Івася заповіла своєму синові: «З панами, синку, не водися, з багатими не знайся, горнись до простих, до роботящих дітей». Мати Івася була простою роботящою жінкою. Вона не вірила панам, вважала їх бездушними. А особливо не любила вона тих, хто забував своє коріння, хто стидався своїх батьків, хто соромився себе справжнього. Не любила вона, «коли хто перед паном чи урядником у мові на городські слова ламався», а отже, підлещувався до панів, хотів бути схожим на них, відрікався від себе. Тому так гостро зреагувала вона на привітання Івася «по-городському», коли той у перший раз приїхав додому на канікули з гімназії, бо боляче було їй дивитися, як змінився її син, її дорога дитина.

Забув Іван заповіт рідної матері у вирі життя, потоваришував з сином пана і хизувався їхньою Дружбою, тим, що бував у нього вдома, що тенісною ракеткою вправлявся краще нього, тим, що грав у преферанс з його батьком — земським начальником. Товаришуючи з паничем, Іван відчув і себе приналежним до цього соціального прошарку. Тому «аж пересмикнуло» його, коли батько нагадав йому, що він, мужицький син, має довести, що вміє «не тільки хвости волам крутити». Не пригадав і після батькових слів Іван материнський заповіт. І тільки тоді, коли зневажили його самі пани, у той час, коли його душа була розкрита, бо він згадав своє дитинство і як батько їм з матір’ю читав «Кобзаря» , коли він відчув приналежність до рідного народу, його героїчної, але водночас трагічної історії, тоді він відчув прірву між собою і панами. Це відчуття посилила мати Зінки — наймички Кузьміних-Караваєвих, у словах якої він впізнав слова своєї матері, її заповіт.

Іван зрозумів свою помилку і, здоганяючи матір Зінки, ніби вибачався перед рідною матусею за те, що переступив через її заповіт.

Іван вийшов із «забуття», повернувся до своїх коренів. Час довів, що його мати була права, що материнський заповіт є святий і порушувати його не можна, як і заповіт Божий.

Схожі публікації