«Творцем живих типів», «колосальним всеобіймаючим оком України» назвав Іван Франко Івана Нечуя-Левицького. І дійсно, до Нечуя-Левицького українські прозаїки не обіймали так широко й докладно українського суспільного буття. Уперше на сторінках творів одного автора широким потоком вийшли селяни, обезземелені наймити, робітники перших фабрик, сільські поміщики, міські дворяни, урядовці, міщани, фабриканти, колоритні постаті попів, цілі покоління української інтелігенції, жебраки, удавані й справжні старці. І який би соціальний прошарок не змальовував письменник, він відтворював різні типи людей. Яскравим свідченням цього є повість «Кайдашева сім’я».

У цій повісті Іван Нечуй-Левицький створює цілу низку колоритних постатей, кожна з яких є надзвичайно індивідуальною і цікавою. Старий Омелько Кайдаш — найкращий стельмах у Семигорах, що все життя важко працював, аби його сини могли жити краще, ніж він. Людина надзвичайно забобонна, побожна, проте, що цікаво, це не заважало йому частенько прикладатися до чарки, що призвело до передчасної страшної смерті. В образі старого Кайдаша письменник показав темне, забобонне селянство з його проблемами у пореформений період. Дуже цікавим і суперечливим є образ Марусі Кайдашихи. Вона — розумна, працьовита і вольова жінка, гарна господиня, саме вона є главою сім’ї. Вона дуже любить своїх синів, мріє бачити їх щасливими, схвалює їхній вибір, але водночас не дає їм спокійно жити, постійно прискіпуючись до невісток, хоча й у ставленні до них вона може бути і доброю, і злою. Вона однозначно добра бабуся для всіх своїх онуків. Маруся привертає до себе своєю колоритною мовою, дотепністю, гумором, але водночас відштовхує звичкою лаятись. Вона горда, але й улеслива, її солодкуватість є наслідком колишньої праці на панів, перед якими селянка була змушена принижуватись і від яких набралася «панства», зверхнього ставлення до бідніших за неї. Сини старих Кайдашів — Карпо і Лаврін — зовсім різні. Старший Карпо — суворий, понурий і черствий, мріяв про дружину з «серцем із перцем» . На такій і одружився. Мотря — горда і «бриклива», яка в подружньому житті стала злою, була причиною всіх сварок у родині Кайдашів. Вона ненавиділа свою свекруху й навіть не намагалася приховувати це. Більше того, вона нацьковувала Карпа на рідну матір «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!». На ґрунті приватновласницької психології вона стає надзвичайно жадібною і егоїстичною, вражає її дике ставлення до племінників, які зірвали кілька грушок. Молодший син Кайдашів — Лаврін — жвавий, палкий, його ніжна душа прагнула такої ж дружини. Ось і одружився він на тихій, лагідній Мелашці, з доброю, вразливою, чуйною душею. Мелашка дуже настраждалася у своїй новій родині, адже змушена була терпіти не тільки свекруху, а й Мотрю, яка намагалася попихати нею. Унаслідок цього дівчина, аби захиститись, і вирішує залишити родину й оселитися у Києві. Як закономірний наслідок постійних сварок і колотнечі, сприймаємо ми огрубіння Лавріна та Меланіни.

Не можна залишити без уваги і постаті баби Палажки та баби Параски, які, як і чимало інших односельців, беруть активну участь у сварках Кайдашів, що, до речі, є однією з характерних рис українців, при цьому не забуваючи про власну давню ворожнечу.

Сильно і правдиво відтворив Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті національний характер українців, створив яскраву галерею народних типів, показавши їх на виразному соціальному й етнографічному тлі, розробленому з небувалою докладністю і повнотою.

Схожі публікації