(по оповіданнях В. Шукшина)

Біля тридцяти років тому не стало людини, що оспівав життя з усіма її звуками, фарбами, заходами. Це — Василь Макарович Шукшин. Шукшин зняв 5 фільмів, випустив 7 книг, зіграв два десятки ролей — загалом, досить, щоб увійти в історію російської культури. Але він не знав этого. Він знав одне — працю. Про нього говорили як про «сільський» письменнику, критики шукали джерела сили його таланта й забували про Шукшина — Людині, про його серце — нервовою, наповненою кров’ю й дійсно страждаючому, котре не витримало своєї ноші…

Ні на мінуту Шукшин не припиняв боротьбу зі злом — ні в Літературі, ні в кіно. «Нам би про душу не забути», — говорив він. Герої його книг часто говорять про душ. Що таке душу в розумінні Шукшина? Доброта, людяність, милосердя, розуміння ближнього, совість, роздуми про сенс життя. Аналізуючи традиційні конфлікти — бідність і багатство, добро й зло, Шукшин вирішує їх, опираючись на закони моральності: він відкидає зло незалежно від того, хто є його носієм. Письменник бачить, що головне випробування сьогодні не бідність, а багатство й ситість

В одному із кращих оповідань Шукшина — «Полювання жити» — добро й зло показані в прямій сутичці. Старий мисливець Никитич, людина незвичайної доброти, відкрита душа, дав притулок кримінальника, фактично врятував йому життя й одержав від нього кулю в спину. У виконаному страшної драматичної сили оповіданні старий — мисливець говорить випадному злочинцеві: «Голод тебе великий красти штовхнув? З жиру біситеся, окаянні». У цих простих словах показане й джерело зла, і безкомпромісне його заперечення. Своє обурення, своє заперечення зла, свою ненависть до страшних пороків людей — егоїзму, шкурництву, споживчому відношенню до життя, демагогії — з незвичайною художньою силою Шукшин виразив в оповіданні «Вовки». Читаючи Шукшина, потрібно відразу зрозуміти, що в його добутках ні «високого складу» і пихатих фраз, що беруть за душу своєю барвистістю. Шукшин не любив повторювати прописні істини, але в кожному оповіданні є своя ізюминка, свій філософський урок. Який же філософський урок містить оповідання «Чобітки?» На перший погляд, перед нами звичайна побутова історія, історія взаємин у сім’ї. Але написана вона такою доброю й такою теплою мовою, що пригадуються народні казки з їхньою наспівністю й мелодійністю. Здається, що в цьому добутку немає більших подій і моральних потрясінь, але невеликий епізод з життя шофера Сергія Духанина (покупка дружині нових, незвичайних сапожек) змінив внутрішній стан не тільки Сергія, але і його дружини. Грубий спочатку людина, Сергій стає добрим і чуйним. Він зрозумів, що справа не в подарунку, а у відношенні до найближчої людини — дружині

Сергію Духанину не випадково 45 років. На цьому життєвому рубежі в багатьох людей відбувається переоцінка цінностей, переосмислення навколишнього світу й свого місця в ньому. Сергій відчув, що мале добро, зроблене їм, відгукнулося більшим щастям і теплом у будинку. Він прийшов до думки, що спроба зрозуміти людину й зробити для нього щось світле — це найбільше щастя. Зміст цього оповідання укладений у таких рядках: «От так живеш, думаєш, що колись будеш жити краще…» Але ж це і є прояв моральної сили особистості! Василь Макарович призиває нас любити Людини, любити «чудинку» у людях, не міряти всіх однією міркою. Правда, уважав Шукшин, є прояв душі людини, вона не може бути показний. Шукшин пише дуже самобутньо, цікаво, у нього є свій, шукшинский, склад, своя композиція

Любов до Батьківщини, батькові, матері… Письменник не говорить про неї гучних слів, боячись потривожити щось дуже трепетне в наших серцях. Любов до старих — вищий прояв моральної сили. Так головний герой оповідання «Як помирав старий» — старий Степан, що прожив довге важке життя. Письменник розповідає нам про останній день і смерть Степана й зачіпає багато хто обще людські питання. Наприклад, ми бачимо, як дружина Степана, з першого погляду показавшаяся нам неласкавої й навіть сварливої, стає чуйн і доброї, розкривається її справжня душа, серце баби «відтає». Вона просить прощення в чоловіка: «Ну, тоді прости мене, старий, якщо я в чому винувата». Страх залишитися однієї, втратити найдорожчої людини, з яким прожила все життя, не залишає неї. Баба розуміє, що любить старого й що життя її без чоловіка втратить усякий зміст. Старий теж стає м’якше, добріше. Він говорить: «Агнюша… прости мене… я маленько заполошный був… А хліб — те рясный — рясный!..» Дві думки переслідують Степана перед смертю: думка про дружину й думка про хліб. Що ще можна сказати про цьому? Людина, що виросла на землі, що любила й працював на ній, у підсумку йде в ту ж землю. Старий думає в останні мінути не про себе, він заповість нам хліб, тобто рідний край, улюблена справа. Простими, неспритними словами він намагається сказати про сенс життя, про те, як вона прекрасна… Але є в цьому короткому оповіданні й інші, менш глобальні, але не менш актуальні проблеми. Зокрема, проблема взаємин дітей і батьків. Старий умирає один, тільки його дружина залишається з ним до кінця

Де ж діти? Ведмедик відмовився від них, Манька далеко, Петька «ледь кінці з кінцями зводить». Усіх люблять і розуміють батько й мати, усіх прощають і жалують старі. Але чи жалують діти своїх батьків? Моральність — це й відношення до старих людей, особливо до тих, хто тебе виростив, віддав тобі душу й серце. Батьки завжди виправдують своїх дітей, бачать у них тільки гарні риси. Але чи належні діти зловживати цим? Чорна невдячність виростає з найменшої неуважності, найменшої нечуйності. Треба мати багато сил і терпіння, щоб виконати свій сыновний борг. Але адже на те ми й люди, щоб не тільки брати, але й віддавати борги. В 1967 році Шукшин пише дивну статтю «Моральність є Правда». У ній є такі рядки: «Є культурна тітка в мене в селі, та все обурюється: «Одна лайка! Письменник… » Є тітки в штанях: «грубий мужик». А невтямки їм: якби мої мужики не були грубими, вони не були б ніжними…» Герої оповідань Шукшина, щоправда, іноді шокують нас зовнішньою брутальністю й неотесаністю. Але талант читача полягає в тім, щоб побачити в самій непривабливій людині іскорку доброти, світла

Шукшин говорив: «Як художник я не можу обманювати свій народ — показувати життя тільки щасливої, наприклад. Правда буває й гіркої… Я вірю в сили мого народу, дуже люблю свою Батьківщину — і не отчаиваюсь. Навпроти». Письменник ні на мить не відокремлює себе від Росії, російського села, її природи. Його герої шукають основи життя в рідній землі. Зокрема, в оповіданні «Алеша Бесконвойный » головний герой знайшов себе в любові до всього, що його оточує. Він знайшов «спокій у душі», але в жодному разі не самозаспокоєність. Найбільших російських письменників хвилювала таємнича залежність між землею й людською совістю. Недарма в «Злочині й покаранні» Розкольників цілує землю, герой «Війни й миру» Андрій Болконский приходить до філософського розуміння життя, дивлячись у бездонне небо Аустерлица. Єгор Прокудин (герой «Калини червоної» В. Шукшина) у сцені після побачення з матір’ю падає на землю, хоче удержатися на ній, шукає в ній підтримку й опору, вищий моральний суд

Мистецтво повинне вчити добру. В. Шукшин у здатності чистого людського серця до добра бачить найдорожче багатство. «Якщо ми чим — небудь сильні й по — справжньому розумні, так це в доброму вчинку», — говорив він. Із цим жил, у це вірив Василь Макарович Шукшин…

Схожі публікації