Максим Тадейович Рильський — видатний український поет, майстер поетичного зображення дійсності, наділений надзвичайно чутливою душею та особливим індивідуальним світосприйняттям.

Природа України для нього завжди була тим неповторним і живим, майже казковим таємничим світом, куди линули всі його найкращі почуття. Рильський досить часто замислюється над важливою і складною проблемою співіснування людини і природи.

Поет відрізняється палкою любов’ю до життя і потягом до постійного єднання людей з природою. Він майстерно проникає в її небачений світ, розмовляє на рівних з деревами, квітами й рослинами, відноситься до них, як до живих рівноправних істот. Досить цікавим є той факт, що здається, ніби автор знає голоси та мову птахів, їх життя та повадки і закликає нас прислухатись до нечутної, на перший погляд, мелодії Всесвіту.

У Рильського людина й природа не лише співіснують, вони залежні та постійно впливають одне на одного. Саме так відбувається в поезії «Ліс». Колись веселий, молодий, зелений ліс поступово перетворився на самотній та сумний, постійно журиться й хилиться до землі — усе це впадає в око поету. Коли він запитує, що з ним сталось, то ліс відповідає, що біля нього

Курна проходила дорога,

Як ліс на горе на людське

На тій дорозі надивився,

То з того часу зажурився.

Природа, на думку поета, покликана заспокоювати людину, під впливом її краси люди відпочивають, відступає денна втома, тиша та спокій благотворно впливають на засмучений, потомлений народ. Під таким кутом зору навколишній світ здається, ніби струменем, опорою для «вкритих потом» трударів:

Вийся, жайворонку, вийся

Над полями,

Розважай людськую тугу

Ти піснями.

Навколишня природа восени має заснути: сохне листя на деревах, опадає, квіти змарніли та зів’яли, усе навкруги замовкає, готується до суворої, холодної, крижаної зими. Але весною все має прокинутись і, заново відродившись, розквітнути з новою силою. Саме так бачить наше майбутнє видатний поет:

Вже червоніють помідори

І ходить осінь по траві.

Яке ще там у біса горе,

Коли серця у нас живі?

Ми сильні і незламні, адже єдність з природою надихає нас великими й непереможними силами. Любов до неї — то найприродніше, найсвітліше почуття, яке допомагає нам долати будь-які перешкоди на своєму світлому шляху.

Люби природу не як символ

Душі своєї,

Люби природу не для себе,

Люби для неї…

Схожі публікації