Михайло Юрійович Лермонтов народився 3 жовтня 1814 року. Російська галузь роду Лермонтових вела свій початок від Георга Лермонтова, вихідця із Шотландії, що в епоху Смути початку XVII століття в складі шведського ополчення потрапило в Росію, прийняв російське підданство й одержав маєтки в Галицькому повіті Костромської губернії

Онуки Георга називали своїм предком шотландського вельможу Лермонта, що належав до «породних людей Англійської землі». Юний Лермонтов пишався іноді своїм шотландським походженням і зачитувався Байроном, почуваючи в ньому не тільки «володаря дум», але й кровнородственную душу. Він називав Шотландію своєю далекою батьківщиною й уважав себе «останнім нащадком відважних бійців».

З дитинства душу майбутнього поета пізнала тривоги й суми. Рано залишившись сиротою, хлопчик зберіг у пам’яті вигляд матері. «Коли я був трьох років, то була пісня, від якої я плакав: її не можу тепер згадати, але впевнений, що, якщо б услыхал її, вона б зробила колишню дію. Її певала мені покійна мати», — записав шістнадцятирічний Лермонтов у своєму щоденнику. Вірш «Ангел», імовірно, навіяно неясним спогадом про небесні звуки материнської пісні, що не раз звучала над його колискою:

По небу напівночі ангел летів

И тиху пісню він співав;

И місяць, і зірки, і хмари юрбою

Слухали тій пісні святий

Бабуся відразу ж після смерті матері відвезла улюбленого онука у свій маєток Тархани Пензенської губернії. Тут вона оточила Лермонтова турботою й пещенням, не жалувала засобів для розвитку різноманітних талантів хлопчика, що рано прокинулися в ньому, З дитячого років він писав вірші, малював, захоплювався музикою, у досконалості опанував європейськими мовами. Але сімейна драма наклала свій відбиток на характер Лермонтова. Рідкі побачення з батьком залишили в його душі глибоку рану. Серце хлопчика розривалося між доброю бабусею й улюбленим батьком:

Жахлива доля батька й сина —

Жити розно й у розлуці вмерти…

Але ти простиш мені! я ль винний у тім,

Що люди вгасити в душі моєї хотіли

Вогонь Божественний, від самої колиски

Горевший у ній, виправданий Творцем?

Все це сприяло ранньому пробудженню в маленькому Лермонтові аналітичного відношення до миру, складних почуттів любові й образи на найближчих людей, недовірливого відношення до їхньої любові й пещення

У дитинстві Лермонтов багато болів. Важка недуга надовго приковувала його до постелі, привчав до замисленості й самітності

Хлопчик рано відчув себе самотнім і не зрозумілим навіть найближчими людьми. Його часто охоплювала туга за «душею рідний», такий же неприкаяної й самотньої, здатної зрозуміти його й утішити. Коли Лермонтову було десять років, бабуся відвезла його на Кавказ, у Горячеводск, на лікування його ревматичної хвороби. І тут хлопчик випробував першу любов. В автобіографічних замітках шістнадцятирічний Лермонтов писав: «Хто мені повірить, що я знав уже любов, маючи 10 років від роду?».

З тих пор Лермонтов уважав Кавказ своєю поетичною батьківщиною. В 1830 році у вірші «Кавказ» він писав:

Я щасливий був з вами, ущелия гір;

П’ять років пронеслося: усе тужу за вами

Там бачив я пари божественних очей;

И серце белькоче, воспомня той погляд:

Люблю я Кавказ!..

В 1832 році Лермонтов був змушений залишити Московський університет через конфлікт із деякими професорами. Він їде в Петербург і здає іспити в Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. «Два страшних роки» — так визначив Лермонтов час перебування в навчальному закладі, де «марширування», «парадировки» і інша військова муштра майже не залишали часу для занять серйозною літературною творчістю. Цей сумний час одержить своє відбиття в майбутній ліриці поета

Лермонтову здається, що західноєвропейська культура вступає в смугу необоротної кризи, що у світовій зміні народів, що грають у певні історичні періоди чільну роль, Заходу приходить черга поступитися місцем іншому, більше молодому народу. Це хвилює й тривожить душу поета, народжує в ній сумніви й надію. Про це пише він у вірші «Умираючий гладіатор»:

Чи не так ти, об європейський мир,

Колись полум’яних мрійників кумир,

До могили хилишся безславної головою,

Змучений у боротьбі сумнівів і страстей,

Без віри, без надій — игралище дітей,

Осміяний радісної толпою?

Росія, по Лермонтову, — молода, що виходить на світову історичну сцену країна: вона «вся в сьогоденні й у майбутньому»… Який же буде доля її народу? Чим жити йому, до чого прагнути?

Трагедію людей свого покоління Лермонтов розкрив у чудовому вірші «Дума», що з’єднує в собі сатиру й елегію:

Сумно я дивлюся на наше поколенье!

Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно.

Меж тим, під тягарем познанья й сомненья,

У бездіяльності зостариться воно

Характерна оповідальна форма, вибрана тут поетом. Перед нами безстрашна й нещадна у своїй правді сповідь від імені цілого покоління. Це дає можливість Лермонтову, з одного боку, додати віршам глибоко ліричний у своєї исповедальности зміст, тому що тут він говорить і про себе, а з іншого боку — як би піднятися над суб’єктивним, особистим у колективне «ми», відокремити від себе й об’єктивувати типові риси духовного вигляду, властивим людям його часу. Поет почуває не тільки сильні, але й слабкі сторони «самопізнання», «рефлексії», що становили відмітну властивість людей тридцятих років дев’ятнадцятого століття

Лермонтову особливо ненависна пасивність сучасників, порожнеча й безцільність їхнього життя, бездіяльність і бездуховність російського дворянства

До добра й зла ганебно байдужі,

На початку поприща ми в’янемо без боротьби;

Перед небезпекою ганебно — легкодухі,

И перед властию — знехтувані раби

Поет уважає, що доля його покоління безвідраднаі: люди, які «ненавидять і люблять випадково» і байдужі до зла, що панує у світі, не можуть мати майбутнього:

Юрбою угрюмою й незабаром позабутої

Над миром ми пройдемо без шуму й сліду

Він розуміє, що в сучасному йому суспільстві неможливо знайти застосування кращим людським прагненням:

До чого глибокі познанья, спрага слави,

Талант і палка любов волі,

Коли ми їх ужити не можемо?

У вірші «Монолог» свій щиросердечний стан тривоги й суми Лермонтов пояснює суспільною атмосферою, тим моральним гнітом, що придушував будь — яку мислячу особистість:

И задушливо здається на батьківщині,

И серцю важко, і душа тужить…

Із тривогою міркує поет про майбутнє Росії. У вірші «Пророкування» він передвіщає неминучу загибель самодержавства: «…царів корона впаде». Але що принесе падіння царської влади? На думку Лермонтова, зовсім не процвітання й благоденство. Насамперед буде знищений закон:

Коли дітей, коли безневинних дружин

Низвергнутый не захистить закон

Далі Лермонтов малює не тільки тривожну й сумну, але й страшну у своєму мракобіссі картину: «смерть і кров», «чуму від сморідних, мертвих тіл», голод і заграва пожарищ. На місце скинутого царя «з’явиться потужна людина» з «булатним ножем» у руці, що буде похмурий і нещадний:

И горі для тебе! — твій плач, твій стогін

Йому тоді здасться смішний;

И буде все ужасно, похмуро в ньому,

Як плащ його з піднесеним чолом

Як багато із цього сумного пророкування виявилося гіркою правдою!

«Люблю Росію я, але странною любов’ю», — зізнається поет у вірші «Батьківщина». У чому ж «чудність», особливість цієї любові? Знову тривожні, сумні ноти звучать у співучому складі вірша. Росія представлялася Лермонтову як «країна рабів, країна панів». Саме тому його любов до батьківщини виткана із заперечення. Люблячи Росію, він бачить убогість, безправ’я, приниження російського народу. Це надає почуттю любові до батьківщини гіркота й засмучуйся

Ліричний герой Лермонтова, аналізуючи свої почуття й стан душі, доходить висновку, що ці настрої характерні для його часу в цілому. Гнівним, не знаючої жалості суддею виступає поет у вірші «Як часто, пестрою толпою оточений…». Перед ним з’являються не живі мислячі люди, а «…образи бездушних людей, приличьем стягнуті маски». У такому суспільстві, байдужому й порожньому, у душі поета наступає розчарування, тривога, біль… І народжуються проникливо — сумні рядки:

И нудно й смутно,

И комусь руку подати

У мінуту щиросердечної негоди…

Автор цих рядків з’являється перед читачами незрозумілим і самотнім, наповненим всесвітньої неизбывной сумом

Лермонтов сам визнавався: «Любив з початку життя я похмуре уединенье, де вкривався весь у себе…».

З томиком віршів Лермонтова добре посумувати одному в тиші, коли тебе скривдять або не зрозуміють. Я люблю цього поета, тривожно — смутного, гордого, сумного… І очевидно, Божественною долею була визначена трагічна доля людини, що писав такі рядки: «Змучений тоскою й недугою…», «Хвороба в груди моєї, і немає мені исцеленья…», «Я щасливий! — таємна отрута тече в моїй крові…». Не міг тягнути довге й спокійно — байдуже життя людин, що всерйоз уважав:

И життя, як подивишся з холодним вниманьем

Навколо, —

Такий порожній і дурний жарт…

Звичайно не варто наслідувати Лермонтова в його відношенні до життя, любові, людям. Але наскільки сір, порожнім і нудним стане всі навколо без таких гордих, самотніх характерів, повні тривоги й суми!

Схожі публікації