Павло Григорович Тичина залишив після себе чималу творчу спадщину, за своє життя створив величезну кількість високохудожніх поетичних творів. Поет творчо обробив багато тем, серед яких чітко виділяється тема краси рідної природи: «Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?», «Не бував ти у наших краях!», «Там тополі у полі…», «Гаї шумлять…»:

Гал шумлять — я слухаю.

Хмарки біжать — милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Образи природи письменника стали вагомим і багато в чому неповторним художнім явищем в усій слов’янській поезії. Вони відкрили нам природне прагнення свідомої людини до вічної гармонії, її порив від темного, затхлого світу до сповненої світла, сонця й музики природи. Відчуття єдності з матінкою-природою є характерною рисою творчої спадщини поета.

Краса неповторної України мала величезний відгук у палкому серці поета, вона не залишила його байдужим. Це почуття Павла Григоровича проявилося в чималій його творчій спадщині, виявилося в високохудожніх поетичних творах.

Природа стає для письменника не лише об’єктом постійного захоплення і змалювання, а й живою істотою, якій властиві всі людські якості та можливості — почуття болю, любові, страждання тощо:

В темряві ночі тополі тріпочуть.

Тихо зітхає вітрець за вікном.

Щось квіточки мов спросоння шепочуть…

Здається, ніби сам поет знаходиться в центрі Всесвіту, що сповнений музики, світла, дійсної краси. Він дуже тонко та глибоко відчуває світову гармонію, наділений рідкісною чутливою душею, що здатна сприйняти та осягнути недосяжне.

Ще однією характерною рисою творчого методу Павла Григоровича є ототожнення образів і явищ рідної природи з картинами життя українського народу, тобто вживання прийомів алегоричного зображення дійсності. Від озерця та кринички, від джерельця польового біжить, дзвенить повноводна ріка, впадаючи в море, яке, у свою чергу, несе води до мужнього океану — так алегорично Тичина зображує наростання революційних настроїв в Україні, поступовий процес становлення української самосвідомості:

Океан повен.

В глибині чудовен!

Наш народ — океан!

Цікаво, що музичний та живописний початки в поезії Тичини ідуть поряд, об’єднуючись і збагачуючи один одного. Вони служать поглибленню використаних образів, дозволяють значно розширити можливості художнього слова, сприяють появі несподіваних, оригінальних поетичних ефектів та відкриттів:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонце намріяла,

Душа причастилася крутості трав.

—   Добридень! — я світу сказав!

Оспівування краси рідної Батьківщини обґрунтоване дійсно палкою любов’ю Тичини до неї. Поетична спадщина Павла Григоровича — то справжній гімн на честь єднання природи й людини, на честь поринання в ніжний, чистий, незаймано-прекрасний навколишній світ.

Схожі публікації