Ніколи ще Росія не була в настільки тяжкому становищі, як на початку XVII сторіччя: зовнішні вороги, міжусобиці, смути бояр загрожували загибеллю землі росіянці. Москва перебуває під владою польського короля Сигізмунда, війська якого пригноблюють і грабують нещасних жителів. Свавіллю й жорстокості поляків не уступають запорізькі козаки, що спустошують російські міста. Поруч із Москвою коштують війська самозванця, тушинского злодія, шведи господарюють у Новгороді й Пскові. Початок квітня 1612 р. Два вершники — молодий боярин Юрій Милославський зі своїм слугою Олексієм — повільно пробираються по березі Волги. От уже сьомий день Юрій із грамотою пана Гонсевского, начальника польського гарнізону в Москві, тримає шлях в отчину Журби — Шалонского. Сніжна бура збила їх зі шляхи, і, намагаючись знайти дорогу, вони наткнулися на напівзамерзлу людину. Урятований виявився запорізьким козаком Киршой. Він намагався добратися в Нижній Новгород, щоб спробувати щастя й пристати до війська, по слухах, там набирають воїнів для походу на поляків. 29 Непомітно за розмовою подорожани вийшли до сільця. На постоялому дворі, де вони поспішили вкритися від непогоди, уже зібралося трохи проїзних. Поява молодого боярина збудило в них інтерес. Юрій їде з Москви, і тому перше питання: « чиТочно правда, що там цілували хрест королевичеві Владиславові?» — «Правда, — відповідає Юрій. — ;…; Вся Москва присягнула королевичеві; він один може припинити нещастя злощасної нашої батьківщини». Владислав обіцяв хреститися в православну віру й, зійшовши на московський престол, «зберегти землю Росіянку в колишній її славі й могутності». «І якщо він стримає свою обіцянку, — продовжує юнак, — те я перший готовий покласти за нього мою голову». На наступний ранок на постоялому дворі з’являється товстий поляк у супроводі двох козаків. Зображуючи гордовитого вельможу, поляк грізним голосом став гнати «москалів» геть із хати. Кирша довідається в ньому пана Копычинского, знакомого йому по службі у війську гетьмана Сапеги й відомого своїм боягузтвом. Пошаривши в печі, До — Пычинский виявляє там смаженого гусака й, незважаючи на попередження господарки, що цей гусак чужої (його поставив у піч Олексій для свого хазяїна), приймається його є. Юрій вирішує провчити нахабного поляка й, наставивши на нього пістолет, змушує з’їсти гусака повністю. Провчивши Копычинского, Юрій зі слугою виїжджають із постоялого двору. Незабаром їх наганяє Кирша й повідомляє, що за ними погоня — до села підійшли дві кінні роти поляків, і пан Копычинский запевнив їх, що Юрій везе скарбницю в Нижній Новгород. Під Юрієм убивають коня, і Кирша, віддавши бояринові свого жеребця, захоплює погоню за собою. Рятуючись від поляків, козак ховається в хатинці, на якій натикається в хащі лісу. Це хата відомого чаклуна Кудимыча. От і тепер прийшла до нього баба Григорівна із села з дарунками від нянюшки молодої бояришні. Схоронившийся в прикомірку Кирша підслухує розмова баби із чаклуном і довідається, що дочка боярська, як побувала в Москві, де просватали її за польського пана, так стала марніти. Не інакше як наврочив її русявий молодець, якого слуга кликав Юрієм Дмитровичем. Не спускав цей молодець із її око всякий день, як слухала вона обідню в Спасу на Борі. А ще баба 30 просить чаклуна навчити її своєму «досужеству». Кудимыч навчає Григорівну, як ворожити на боярські полотна, що пропали третього дня, і підмовляє бабу прилюдно вказати на Федьку Хом’яка, у клуні якого Кудимыч сховав їх. Після того як хата спорожніла, Кирша вийшов і по стежці направився в отчину Шалонского, де, за словами Олексія, сподівався побачити Юрія. За околицею села, почувши шум, він ховається в стодольній ямі, у якій виявляє полотна. Згадуючи підслухану розмову, вона вирішує провчити «підробленого» чаклуна й переховує полотна в каплиці. Вийшовши на широку вулицю села, Кирша попадає в перезву. Поперед усіх іде оточений пошаною Кудимыч. У хаті, куди ввійшли гості, сидить виродлива баба, бурмочучи «варварські слова». Це Григорівна бажає потягати у ворожінні з Кудимычем. Вони обоє ворожать по черзі й «бачать» полотна в клуні у Федьки Хом’яка. Але Кирша більше сильний чаклун — від затверджує, що полотна зариті в снігу за каплицею, де їх і виявляють здивовані селяни. А тим часом Юрій зі своїм слугою вже добрався до отчины Шалонского. Увійшовши в покои боярина, Юрій побачив перед собою людини років п’ятдесятьох із блідою особою, «, щоносить на собі відбиток сильних, неприборканих страстей». Шалонский здивувався, зустр
івши як гонець від пана Гонсевского сина «закоренілого ненависника поляків» боярина Димитрия Милославського. З листа Гонсевского Шалонский довідається, що нижегородцы набирають військо, збираючись виступити проти поляків, і що він, Журба, повинен відправити Юрія в Нижній, щоб «схилити головних призвідників до покірності, обіцяючи їм милість королівську». Приклад сина колишнього нижегородського воєводи, що цілував хрест Владиславові, повинен напоумити їх. Юрій щасливий виконати доручення Гонсевского, тому що впевнено, що «обрання Владислава врятує від кінцевої загибелі наша батьківщина». Але, на думку Шалонского, бунтівників не ласкавим словом треба втихомирювати, а вогнем і мечем. Сміливі мовлення Юрія приводять його в сказ, і він вирішує приставити до нього таємного спостерігача — свого стременного Омляша. 31 Шалонского хвилює здоров’я дочки — адже вона майбутня дружина пана Гонсевского, улюбленця польського короля. Почувши про чаклуна, що заткнув за пояс самого Кудимыча, він вимагає його на боярський двір лікувати Настасію. Кирша, знаючи від Олексія про серцеву журбу Юрія, відкриває Настасії ім’я русявого молодця, чиї блакитні очі наврочили неї, — це Юрій Милославський, і тільки йому бути нареченим молодої бояришні. Чудесне видужання дочки обрадувало й здивувало Шалонского. Чаклун йому підозрілий, і тому про всякий випадок він приставляє до нього стражу. Підтримавши із честю славу митецького чаклуна, Кирша вирішує знайти Юрія, але виявляє, що його сторожать. А отут ще підслуханий їм уночі розмова між Омляшем і його дружком: за наказом боярина по дорозі в Нижній Новгород у лісового яру Юрія чекає засідка. Кирша вирішує бігти: під прийменником огляду аргамака, якого подарував йому боярин за лікування дочки, він сідає на коня — та й був такий. У лісі козак доганяє Юрія з Олексієм. Він розповідає Юрію Милославському, як лікував Настасію, дочку Шалонского, ту саму чорнооку бояришню, що розтрощила серце Юрія, і повідомляє, що вона теж любить його. Оповідання запорожця приводить юнака в розпач: адже Настасія — дочка людини, глибоко зневажуваного їм, зрадника батьківщини. Тим часом Кирша, спонукуваний бажанням будь — що — будь з’єднати коханців, навіть не натякнув Юрію про змову проти нього. Незабаром до них у попутники нав’язав дужий здоровань, у якому козак по голосі визнав Омляша. Незадовго до очікуваної засідки Кирша оглушає Омляша й показує на нього як на грабіжника. Опам’ятавшись, Омляш зізнається, що спереду Юрія чекає засідка в шість чоловік. Прив’язавши розбійника до дерева, подорожани рушили далі й незабаром виїхали до стін Нижнього Новгорода, У Нижньому Юрій зі слугою зупиняються в боярина Знемоги — Туренина, приятеля Шалонского. Туренин, як і Шалонский, люто ненавидить «крамольний містечко» і мріє, щоб перевішали всіх нижегородських призвідників, але, на відміну від приятеля, уміє приховувати свої почуття й слывет шановним у Новгороді людиною. 32 Він повинен звести Юрія з тутешніми почесними громадянами, щоб той умовив їх бути покірними «росіянинові паную» Владиславові. Але на душі в Юрія смутно. Як не намагається запевнити він себе, що в його місії укладений порятунок батьківщини від «нещасть міжцарів’я», він почуває, що віддав би половину життя, аби тільки стати перед новгородцами простим воїном, готовим умерти в їхніх рядах за волю й незалежність Русі. Його щиросердечні борошна збільшуються, коли він стає свідком найбільшого патріотичного підйому новгородцев, по заклику «безсмертного» Козьмы Минина отдающих своє майно «для змісту людей ратних», готових виступити на допомогу «сиротствующей Москві». На площі, де відбувається ця знаменна подія, главою земського ополчення всенародно вибраний Димитрий Пожарський, а хоронителем скарбниці нижегородської — Минин. Виконавши на боярській раді свій борг посланника Гонсевского, Юрій уже не може стримати своїх почуттів: якби він був громадянином новгородським, а не цілував хрест Владиславові, говорить він боярам, то порахував би за щастя покласти свою голову за святу Русь. Пройшло чотири місяці. Біля отчины Шалонского, від якої залишилося одне попелище, випадково зустрічаються Олексій і Кирша, що очолює загін козаків. Олексій, худ і блідий, розповідає запорожцеві, як на його хазяїна напали розбійники, коли вони верталися з боярської ради. Він, Олексій, одержав удар ножем — чотири тижні був між життям і смертю, а тіла Юрія так і не знайшли. Але Кирша не вірить у смерть Милославського. Згадуючи підслуханий у Журби розмова, вона впевнений, що Юрій у пол

Схожі публікації