Громадянська війна. Після бою з білими в живі залишилися лише малиновий комісар Евсюков( малиновий — через колір куртки й особи), двадцять три й Марютка. Вони прорвали фронт, але виявилися одні в холодній пустелі. Трохи верблюдів, небагато їжі — от усе, що було в червоноармійців.

«Особлива між ними була Марютка. Кругла рибальська сирота Марютка… Із семирічного віку дванадцять років просиділа верхи на жирній від риб’ячого потруху лаві, у брезентових негнучких штанях, розпорюючи ножем срібно^ — слизькі сельдяные черева». Коли гримнула Громадянська війна вона добровільно пішла воювати за червоних.

«Марютка — тоненька тростиночка прибережна, руді коси заплітає вінком під текінську буру папаху, а ока Марюткины шалі, косо прорізані, з жовтим котячим вогнем.» Вона мрійлива дівчина, що пише бездарні, але від чистого серця, вірші. Їх не приймають до друку, але вона із завзятістю строчить нові. Якщо її вірші не були гарні, то стріляла Марютка без промаху «і говорила щораз: — Тридцять дев’ятий, риб’яча холера. Сороковий, риб’яча холера.»

Така була Марютка, шедшая разом із двадцятьома трьома й Евсюковым через холодну пустелю. Перехід був складний, їжа закінчувалася, бойовий дух усе більше вгасав. На раді було вирішено йти до Аралу, у киргизькі землі. Ранком Марютка розбудила Евсюкова — вона розвідала, що недалеко проходить караван. Комісар піднімає людей, і вони йдуть назустріч киргизькому каравану. При підході їх обстріляли — серед торговців виявилося трохи білогвардійців. Але караван був захоплений червоними. Один з білих здався — це був поручик Говоруха — Отрок, що повинен був передати в штаб білих важливе повідомлення. Марютка стріляла в нього — але промастила. 41 — й залишився живий.

Охорону полоненого доручили Марютке. Вона зв’язала його й прив’язала до себе мотузку. Верблюдів у червоних украли киргизи, так що вони продовжили свій подальший перехід пішими. Холод і голод виснажували сили людей. Але вони змогли добратися до киргизьких земель.

Там червоних прийняли, нагодували, дали відпочити. Марютка обговорювала з поручиком свої вірші. Евсюков довідався, що на берег викинуло бот. Він вирішує відправити полоненого, Марютку й ще двох червоноармійців у штаб. Під час плавання шторм виносить бот на берег невеликого рибацького острова. Товариші Марютки гинуть, Їй і Говорухе — Отрокові вдається врятуватися. Щоб сховатися від грози, вони ховаються в одному з рибних сараїв. Уночі бот несе в море. Поручик занедужує. Марютка його виходжує. У цей час у ній посипаються ніжні почуття в йому. Коли нарешті Говоруха — Отрок видужує, вони перебираються в інший сарай, де Марютка знайшла залишені хазяями невеликі запаси борошна. Там вони залишилися, вичікуючи весни, коли почнуть ходити по Аралу кораблі й урятують їх. У Марютке усе більше міцніють почуття до поручика, той теж полюбив її за простоту й щирість. Щовечора Говоруха — Отрок розповідає дівчини історії, які колись читав. Він говорить, що утомився, і не хоче більше боротися. Поручик пропонує Марютке кинути всі й виїхати з ним. Але дівчина твердо вважає, що повинна допомогти свершиться пролетарської революції. Вона за перемогу червоних. Марютка обурена конформістським відношенням Говорухи — Отрока до подій, що діються в країні: «Інші горбом землю під новину розорюють, а ти? Ах і сукин же син!»

«Три дні після сварки не розмовляли поручик і Марютка». Але все — таки він визнав правоту дівчини: «Поумнел, голубушка! Поумнел! Спасибі — навчила! Якщо ми за книги тепер сядемо, а вам землю залишимо в повне володіння, ви на ній такого накоїте, що п’ять поколінь кривавими слізьми вити будуть. Ні, дурка ти моя дорога. Раз культура проти культури, так отут уже до кінця. Поки…»

У цей момент на обрії з’являється корабель. Але їхніми рятівниками були білі. Марютка строго пам’ятала наказ Евсюкова: "На білі нарветеся ненароком, живим не здавай".

Вона стріляє в поручика.

«Поручик упав головою у воду. У маслянистому склі розходилися червоні струмки з роздробленого черепа.Марютка ступнула вперед, нагнулася. Із криком рвонула гімнастерку на груди, упустивши гвинтівку.У воді на рожевій нитці нерва колихався вибитий з орбіти око. Синій, як море, кулька дивився на неї жалісно.Вона шльопнулася коліньми у воду, спробувала підняти мертву, знівечену голову й раптом упала на труп, колотячись, бруднячи особу в багряних згустках, і завила низьким, гнітючим виттям: — Родненький мій! Що ж я наробила? Опам’ятайся, болезный мій! Синегла — Азенький!З баркаса, що урізався в пісок, дивилися остовпілі люди.»

Додав:

Схожі публікації