Герой роману Володимир Санин прожив довгий час поза сім’єю, імовірно, тому він легко опановує нитками всіх колізій, які зауважує в рідному будинку й у знайомому місті. Сестра Санина, красуня Ліда, «тонке й чарівне сплетення витонченої ніжності й спритної сили», захоплюється зовсім невартим її офіцером Зарудіним. Якийсь час вони навіть зустрічаються до взаємного задоволення з тією невеликою різницею, що після побачень у Зарудіна рівний гарний настрій, а в Ліди туга й обурення на саму себе. Завагітнівши, вона справедливо назве його «худобиною». Ліда зовсім не чекала від нього речення, але він не знаходить слів, щоб заспокоїти дівчину, для якої став першим чоловіком, і в неї виникає бажання покінчити із собою. Від необдуманого кроку її рятує брат: «Умирати не коштує. Подивися, як добре… Геть як сонце світить, як вода тече. Уяви, що після твоєї смерті довідаються, що ти вмерла вагітної: що тобі до того!.. Виходить, ти вмираєш не тому, що вагітно, а тому, що боїшся людей, боїшся, що вони не дадуть тобі жити. Весь жах твого нещастя не в тім, що воно нещастя, а в тім, що ти ставиш його між собою й життям і думаєш, що за ним уже нічого немає. Насправді життя залишається такою, як і була…» Красномовному Санину вдається переконати закоханого в Ліду молодого, але боязкого Новикова женитися на ній. Він просить за неї в нього прощення (адже це тільки був «весняний флірт») і радить, не думаючи про самопожертву, віддатися до кінця своєї пристрасті: «Ти світлий особою, і всякий скаже, що ти святий, а втратити рівно нічого не втратив, у Ліди залишилися ті ж руки, ті ж ноги, та ж пристрасть, те ж життя… Приємно насолоджуватися, знаючи, що робиш святу справу!» Розуму й делікатності в Новикові виявляється досить, і Ліда погоджується вийти за нього заміж.

Але отут виявляється, що й офіцерові Зарудіну знайомі каяття совісті. Він є в будинок, де завжди був добре прийнятий, але цього разу його ледве було не виганяють за двері й навздогін кричать, щоб більше не вертався. Зарудін почуває себе ображеним і вирішує викликати «головного кривдника» Санина на дуель, але той категорично відмовляється стрілятися («Я не хочу нікого вбивати й ще більше не хочу бути вбитим»). Зустрівшись у місті на бульварі, вони в черговий раз з’ясовують відносини, і Санин укладає Зарудіна одним ударом кулака. Публічна образа і ясне розуміння того, що йому ніхто не співчуває, змушують чепуристого офіцера вистрілити собі в скроню.

Паралельно любовної історії Ліди в тихому патріархальному місті розвивається роман молодого революціонера Юрія Сварожича і юної вчительки Зины Карсавиной. На сором своєму, він раптом усвідомлює, що любить жінку не до кінця, що не здатний віддатися могутньому пориву страсті. Опанувати жінкою, потішитися й кинути неї він не може, але женитися він теж не може, оскільки боїться міщанського щастя із дружиною, дітьми й господарством. Замість того щоб порвати із Зиной, він кінчає із собою. Перед смертю він штудирует Екклезиаст, і «ясна смерть викликає в його душі безмежну важку злість».

Санин, піддавшись зачаруванню Зініної краси й літньої ночі, пояснюється їй у любові. По — женски вона щаслива, але неї мучать каяття совісті по втраченій «чистій любові». Вона не догадується про щиру причину самогубства Сварожича, її не переконують слова Санина: «Людина — гармонічне сполучення тіла й духу, поки воно не порушено. Природно, його порушує тільки наближення смерті, але ми самі руйнуємо його виродливим світоглядом… Ми затаврували тіла животностью, стали соромитися їх, наділили в принизливу форму й створили однобоке існування… Ті з нас, які слабкі по суті, не зауважують цього й тягнуть життя в ланцюгах, але ті, які слабкі тільки внаслідок їхнього помилкового погляду, що зв’язав, на життя й самих себе, ті — мученики: зім’ята сила рветься геть, тіло просить радості й мучить їх самих. Все життя вони бродять серед роздвоєнь, хапаються за кожну соломинку в сфері нових моральних ідеалів і зрештою бояться жити, тужать, бояться почувати…»

Сміливі думки Санина лякають місцеву інтелігенцію, учителів, лікарів, студентів і офіцерів, особливо коли Володимир говорить, що Сварожич «жив нерозумно, мучал себе по дрібницях і вмер дурною смертю». Його думки «нової людини» або навіть надлюдини розлиті по всій книзі, у всіх діалогах, у розмовах із сестрою, матір’ю, численними персонажами. Його обурює християнство в тій формі, що відкрилася людині початку XX в. «По — моєму, християнство зіграло в житті сумну роль… У той час, коли людству ставало вже зовсім невмоготу й уже деякого не вистачало, щоб вес принижені й знедолені узялися за розум і одним ударом перекинули неможливо важкий і несправедливий порядок речей, просто знищивши все, що жило чужою кров’ю, саме в цей час з’явилося тихе, смиренно мудре, багатообіцяюче християнство. Воно засудило боротьбу, обіцяло внутрішнє блаженство, навіяло солодкий сон, дало релігію непротивлення злу насильством і, виражаючись коротко, випустило пару!.. На людську особистість, занадто неприборкану, щоб стати рабом, надягло християнство покаянну хламиду й сховало під нею всі фарби людського духу… Воно обдурило сильних, які могли б зараз, сьогодні ж, взяти в руки своє щастя, і центр ваги їхнього життя перенесло в майбутнє, у мрію про неіснуючий, про те, що ніхто з них не побачить…» Санин — революціонер ницшеанско — дионисийского користі — намальований автором книги як особа досить симпатичне й привабливе. Для сучасного слуху він ні цинічний, ні грубий, однак російська провінція, що застоялася болото відсталості й ідеалізму, його відриває

Додав:

Схожі публікації