Леверкюн Адріан — геніальний німецький композитор. Його життя віднесене автором до першої половини XX в. Томас Манн називав свій роман «книгою кінця» і розуміли його як роман про трагічні потрясіння сучасної йому німецької історії, про стан культури й миру. Фігура головного героя не тільки пов’язана з поточним життям, але й віддалена від її. Він не стільки її учасник, скільки згусток змісту, що заворожує втілення її трагічної суті. Наміру автора позначені вже в назві: Л. А. уподібнений персонажу старої німецької народної книги — чорнокнижникові докторові Фаустусу, що вступив у гріховну змову із чортом. Роман зачіпає, як часто в Томаса Манна, першопричини. Під ногами в героїв безодня

Не випадково перша дата, що відзначає початок головної дії — 1904 — 1905 р., — коштує тільки після сотої сторінки. Центр роману — влада ірраціонального, демонічного над долею героя, а ширше — над долями сучасного миру. Автор, однак, обмежує розгул цієї стихії вже самою побудовою роману. Оповідання передане «гуманно чистій, простій душі» — скромному філологові Серенусу Цейтблому, зі страхом і жалем, що розповідає про життя свого друга. Власний голос Л. А. откровенней звучить лише у двох кульмінаційних епізодах роману — у покаянній мові сучасного доктора Фаустуса перед тими, що зібралися (наприкінці роману) і в листі до Серенусу Цейтблому про зустріч із чортом. Звичайно його голос не чутний, що створює необхідну авторові дистанцію стосовно героя й можливість гри між різними рівнями змісту. Мова Цейтблома — це не мова роману. Традиційно гуманітарне мислення пародіюється

Роман знає про себе й герої більше, ніж говорить оповідач. Введення оповідача відкривало й інші можливості підняти героя над поточною історією й у той же час накрепко зв’язати його з нею. Л. А. народився в 1885 р. Його свідоме життя обірвалося божевіллям в 1930 — м. Цейтблом же веде свої записки в роки Другої світової війни, коли на німецькі міста падають бомби союзників, так що, як говориться в авторському коментарі, «тремтіння його руки одержує двояке й разом з тим однозначне пояснення в гуркоті віддалених вибухів і у внутрішнім здриганні». Один часовий план монтується з іншим, вигаданим, різко його що перебиває, але повідомляє йому історичну перспективу

Композиція «Доктора Фаустуса» побудована так, начебто поступово вводить всі нові й нові предмети. Перед читачем начебто традиційний життєпис. Цейтблом розповідає спочатку про родину Л. А., про його дитинство, що пройшло на хуторі Бюхель, про дивне захоплення його батька Ионатана алхімією й різними фокусами природи начебто росту «живих» кристалів або візерунків на замерзлому склі, що варіюють ту саму, начебто задану кимсь схему

Потім розмова заходить про рідне місто Л. А. Кайзерсашене, зовсім тотожному самому собі, якої він був сторіччя назад. Так і здається, пише Цейтблом, що незабаром почнеться хрестовий похід дітей, займуться багаття відьом. Але про що б не йшла мова, починають проступати наскрізні мотиви, важливі не стільки для описаних предметів, скільки для фігури головного героя й потаєного задуму автора. Л. А. надходить на теологічний факультет Лейпцігського університету. І відразу починаються міркування про несумісність віри й точного знання, на яке претендує теологія. Раціональне й внерациональное, розум і не підкоряється йому стихія, удавання мертвої матерії, що здається живий, системність, упорядкованість, симетрія й розгул інстинктів — це й багато чого іншого, прокреслене автором у різних епізодах на самому різному матеріалі (наприклад, музика Бетховена), має саме пряме відношення до фігури героя й до його творчості

Один з головних добутків Л. А. — ораторія «Apocalipsis cum figuris» — відтворено в слові особливо впечатляюще. Це пророкування кінця, звучання всесвітньої катастрофи, іронічно поданої разом з тим як щось звичне, що вже захопило наші дні. Музика Л. А. — тут знову звучать давно намічені в романі мотиви — і сверхсистемна, і в той же час містить у собі розгул стихії. Пекельний регіт і чистий дитячий хор наприкінці ораторії лише «причиняються» у його музиці різними: «имеющий вуха, щоб чути», може вловити в них ту саму «музичну субстанцію диявольського сміху». Ораторію, як і безліч інших добутків, Л. А. написав після змови із чортом. Чорт пообіцяв Л. А. творчу силу

Потреба ж у ній була породжена тим кризою культури, що був однієї з підспудно проведених тем роману. За образом Л. А., коментував автор, маячила фігура Ницше. Болісне для Л. А. пригода в публічному будинку з гетерою Эсмеральдой, куди студента — теолога заманив таємничий супутник (одне з перших появ у романі чорта), що пішло зараження сифілісом, головні болі, церебральний параліч, приведший у підсумку до запаморочення, як би «цитували» життя Ницше.

Але головне було у відповідності більше глибокому. Саме Ницше затверджував відносність для сучасності якого б те не було всеохоплюючого змісту, правди, істини, на яку міг би обпертися художник. Він показав величезну роль інстинктивного, «дионисийского» у людині й історії, похитнувши довіру кдуху.

Схожі публікації