Авторові чується Жалобний марш Шопена й шепіт теплої зливи в плющі. Їй сниться молодість, ЙОГО чаша, що минула. Вона чекає людину, з яким їй призначене заслужити таке, що зніяковіє Двадцяте Століття. Але замість того, кого вона чекала, новорічним вечором до автора у фонтанний Будинок приходять тіні із тринадцятого року під видом ряженых. Один убраний Фаустом, іншої — Дон Жуаном. Приходять Дапертутто, Иоканаан, північний Глан, убивця Дориан. Автор не боїться своїх несподіваних гостей, але приходить у замішання, не розуміючи: як могло трапитися, що лише вона, одна з усіх, залишилася в живих? Їй раптом здається, що сама вона — така, какою була в тринадцятому році й з какою не хотіла б зустрітися до Страшного Суду, — увійде зараз у Білий зал. Вона забула уроки краснобаев і лжепророків, але вони її не забули: як у минуле прийдешнє зріє, так у прийдешньому минуле жевріє. Єдиний, хто не з’явився на цьому страшному святі мертвого листя, — Гість із Майбутнього. Зате приходить Поет, убраний смугастою верстою, — ровесник Мамврийского дуба, віковий співрозмовник місяця. Він не чекає для себе пишних ювілейних крісел, до нього не пристають гріхи. Але про це найкраще розповіли його вірші. Серед гостей — і той самий демон, що у переповненому залі посилав чорну троянду в келиху і який зустрівся з Командором. У безтурботній, пряній, безсоромній маскарадній балаканині авторові чуються знайомі голосу. Говорять про Казанове, про каф «Бродячий собака». Хтось притягає в Білий зал козлоногу. Вона повна окаянним танцем і парадно оголена. Після лементу: «Героя на авансцену!» — примари тікають. Залишившись на самоті, автор бачить свого задзеркального гостя із блідим чолом і відкритими очами — і розуміє, що могильні плити тендітні й граніт м’якше воску. Гість шепотить, що залишить її живою, але вона вічно буде його вдовою. Потім в отдаленье чується його чистий голос: «Я к смерті готовий». Вітер, не те згадуючи, не те пророчествуя, бурмоче про Петербург 1913 р. У той рік срібний місяць яскраво над срібним століттям холонув. Місто йшло в туман, у передвоєнній морозній духоті жив якийсь майбутній гул. Але тоді він майже не тривожив душі й тонув у невських заметах. А по набережній легендарній наближалося не календарний — справжнє Двадцяте Століття. У той рік і встав над заколотною юністю автора незабутній і ніжний друг — тільки раз приснившийся сон. Навік забута його могила, немов зовсім і не жив він. Але вона вірить, що він прийде, щоб знову сказати їй перемігша смерть слово й розгадку її життя. Пекельна арлекінада тринадцятого року проноситься мимо. Автор залишається у Фонтанному Будинку 5 січня 1941 р. У вікні видна примара засніженого клена. У витті вітру чуються дуже глибоко й дуже вміли заховані обривки Реквієму. Редактор поеми незадоволений автором’. Він говорить, що неможливо зрозуміти, хто в кого закоханий, хто, коли й навіщо зустрічався, хто загинув, і хто живий залишився, і хто автор, і хто герой. Редактор упевнений, що сьогодні ні до чого міркування про поета й рій примар. Автор заперечує: вона сама рада була б не бачити пекельної арлекінади й не співати серед жаху катувань, посилань і страт. Разом зі своїми сучасницями — каторжанками, «стопятницами», бранками — вона готова розповісти, як вони жили в страху по ту сторону пекла, ростили дітей для плахи, катівні й в’язниці. Але вона не може зійти з тої дороги, на яку чудом набрела, і не дописати свою поему. Білою ніччю 24 червня 1942 р. догоряють пожежі в руїнах Ле — нинграда. У Шереметевском саду цвітуть липи й співає соловей. Увечный клен росте під вікном фонтанного Будинку. Автор, що перебуває за сім тисяч кілометрів, знає, що клен ще на початку війни передбачав розлуку. Вона бачить свого двійника, що йде на допит за дротом колючої, у самому серці тайги дрімучої, і чує свій голос із вуст двійника: за тебе я заплатила чистоганом, рівно десять років ходила під наганом… Автор розуміє, що її неможливо розлучити із крамольним, опальним, милим містом, на стінах якого — її тінь. Вона згадує день, коли залишала своє місто на початку війни, у череві летучої риби рятуючись від злої погоні. Унизу їй відкрилася та дорога, по якій відвезли її сина й ще багатьох людей. І, знаючи строк помсти, обуянная смертним страхом, опустивши ока сухі й ламаючи руки, Росія йшла перед нею на схід

Додав:

Схожі публікації