Троянська війна була затіяна богами для того, щоб скінчився час героїв і наступив нинішній, людський, залізний вік. Хто не загинув у стін Трої, той повинен був загинути по дорозі назад.

Більшість уцілілих грецьких вождів поплили на батьківщину, як плили на Трою — загальним флотом через Егейське море. Коли вони були на полпути, морський бог Посейдон гримнув бурою, кораблі розметало, люди потонули у хвилях і розбилися об скелі. Урятуватися призначено було тільки вибраним. Але й тим довелося нелегко. Мабуть, тільки старому мудрому Нестору вдалося спокійно досягти свого царства в місті Пилосе. Здолав буру верховний цар Агамемнон, але лише потім, щоб загинути ще більш страшною смертю — у рідному Аргосе його вбила власна дружина і її месник — коханець; про цьому потім напише трагедію поет Эсхил. Менелая з повернутої йому Еленою занесло вітрами далеко в Єгипет, і він дуже довго добирався до своєї Спарти. Але довше всіх і сутужніше всіх був шлях хитромудрого царя Одиссея, якого море носило по світлу десять років. Про його долю й склав Гомер свою другу поему: «Муза, скажи мені про того великодосвідченого чоловіка, що, / Мандруючи довго від дня, як святий Илион їм зруйнований, / Багатьох людей міста відвідав і звичаї бачив, / Багато й горя терпів на морях, про спасенье піклуючись…»

«Илиада» — поема героїчна, дія її відбувається на лайливому полі й у військовому стані. «Одиссея» — поема казкова й побутова, дія її розвертається, з одного боку, у чарівних краях велетнів і чудовиська, де скитался Одиссей, з іншого боку — у його маленькому царстві на острові Итаке й у її околицях, де чекали Одиссея його дружина Пенелопа і його син Телемах. Як в «Илиаде» для оповідання обраний тільки один епізод, «гнів Ахілла», так і в «Одиссее» — тільки самий кінець його мандрівок, останні два перегони, з далекого західного краю землі до рідний Итаки. Про усім, що було раніше, Одиссей розповідає на бенкеті в середині поеми, і розповідає дуже стисло: на всі ці казкові пригоди в поемі доводиться сторінок п’ятдесят із трьохсот. В «Одиссее» казка оттеняет побут, а не навпаки, хоча читачі, і древні й сучасні, охотнее перечитували й згадували саме казку.

У Троянській війні Одиссей дуже багато зробив для греків — особливо там, де потрібна була не сила, а розум. Це він догадався зв’язати наречених Олени клятвою спільно допомагати її обранцеві проти будь — якого кривдника, а без цього військо ніколи не зібралося б у похід. Це він залучив у похід юного Ахілла, а без цього перемога була б неможлива. Це він, коли на початку «Илиады» грецьке військо після загальної сходки ледь не ринулося з — під Трої в дорогу назад, зумів його зупинити. Це він умовляв Ахілла, коли той посварився з Агамемноном, повернутися в бій. Коли після загибелі Ахілла збруя вбитого повинен був одержати кращий воїн грецького стана, їх одержав Одиссей, а не Аякс. Коли Трою не вдалося взяти осадою, це Одиссей придумав побудувати дерев’яного коня, у якому сховалися й проникнули в такий спосіб у Трою самі хоробрі грецькі вожді, — і він у їхньому числі. Богиня Афіна, покровителька греків, найбільше з них любила Одиссея й допомагала йому на кожному кроці. Зате бог Посейдон його ненавидів — ми незабаром довідаємося чому, — і це Посейдон своїми бурами десять років не давав йому добратися до батьківщини. Десять років під Троєю, десять років у мандрівках, — і тільки на двадцятий рік його випробувань починається дія «Одиссеи».

Починається воно, як і в «Илиаде», «Зевсовой волею». Боги радяться, і Афіна заступається перед Зевсом за Одиссея. Він — у полоні в закоханої в нього німфи Калипсо, на острові в самій середині широкого моря, і нудиться, дарма бажаючи «бачити хоч дим, від рідних берегів удалечині висхідний». А в царстві його, на острові Итаке, всі вже вважають його загиблої, і околишні вельможі вимагають, щоб цариця Пенелопа обрала собі з них нового чоловіка, а острову — нового царя. Їх більше сотні, вони живуть в Одиссеевом палаці, буйно бенкетують і п’ють, розоряти Одиссеево господарство, і розважаються з Одиссеевыми рабинями. Пенелопа намагалася їх обдурити: вона сказала, що дала обітницю оголосити своє рішення не раніше, ніж витче саван для старого Лаэрта, Одиссеева батька, що от — от умре. Удень вона в усіх на очах ткала, а вночі таємно розпускала виткане. Але служниці видали її хитрість, і їй усе сутужніше стало пручатися наполяганням наречених. З нею син її Телемах, якого Одиссей залишив ще дитиною; але він молодий, і з ним не рахуються.

И от до Телемаху приходить незнайомий мандрівник, називає себе старим іншому Одиссея й дає йому рада: «Споряди корабель, обійди околишні землі, збери вести про зниклому Одиссее; якщо почуєш, що він живий, — скажеш нареченим, щоб чекали ще рік; якщо почуєш, що мертво, — скажеш, що справиш поминки й схилиш матір до заміжжя». Порадив і зник — тому що в образі його була сама Афіна. Так Телемах і надійшов. Наречені противилися, але Телемаху вдалося піти й сісти на корабель непоміченим — тому що й у цьому йому допомогла все та ж Афіна,

Телемах пливе на материк — спершу в Пилос до старезного Нестора, потім у Спарту до тільки що що вернулись Менелаю й Олені. Балакучий Нестір розповідає, як плили герої з — під Трої й тонули в бурі, як загинув потім в Аргосе Агамемнон і як помстився вбивці його син Орест; але про долю Одиссея він нічого не знає. Гостинний Менелай розповідає, як він, Менелай, заблудившись у своїх мандрівках, на єгипетському березі підстеріг віщого морського старця, тюленьего пастуха Протея, що вмів звертатися й у лев, і у вепра, і в барса, і в змія, і у воду, і в дерево; як боровся він із Протеєм, і здолав його, і довідався в нього дорога назад; а заодно довідався й про те, що Одиссей живий і страждає серед широкого моря на острові німфи Калипсо. Обрадуваний этою звісткою, Телемах збирається відвертати на Итаку, але отут Гомер перериває своє оповідання про нього й звертається до долі Одиссея.

Заступництво Афіни допомогло: Зевс посилає до Калипсо вісника богів Гермеса: час настав, настав час відпустити Одиссея. Німфа горює: «Для того чи я врятувала його з моря, для того чи хотіла обдарити його бессмертьем?» — але ослухатися не сміє. Корабля в Одиссея немає — потрібно сколотити пліт. Чотири дні він працює сокирою й буравом, на п’ятий — пліт спущений. Сімнадцять днів пливе він під вітрилом, правлячи по зірках, на вісімнадцятий вибухає бура. Це Посейдон, увидя героя, що вислизає від нього, взмел безодню чотирма вітрами, колоди плота розлетілися, як солома. «Ах, навіщо не загинув я під Троєю!» — закричав Одиссей. Допомогли Одиссею дві богині: добра морська німфа кинула йому чарівне покривало, що рятує від затоплення, а вірна Афіна вгамувала три вітри, залишивши четвертий нести його вплав до ближнього берега. Два дні й дві ночі пливе він, не стуляючи око, а на третій хвилі викидають його на сушу. Голий, втомлений, безпомічний, він заривається в купу листів і засипає мертвим сном.

Це була земля блаженних феаков, над якими правил добрий цар Алкиной у високому палаці: мідні стіни, золоті двері, що шитые тканини на крамницях, спілі плоди на гілках, вічне літо над садом. У царя була юна дочка Навсикая; уночі їй з’явилася Афіна й сказала: «Незабаром тобі заміж, а одяги твої не випрані; збери служниць, візьми колісницю, ступайте до моря, виперіть плаття». Виїхали, випрали, висушили, стали грати в м’яч; м’яч залетів у море, дівчини голосно скрикнули, лемент їх розбудив Одиссея. Він піднімається з кущів, страшний, покритий морскою засохшею тванню, і молить: « чиНімфа ти або смертна, допоможи: дай мені прикрити наготу, укажи мені дорогу до людей, і так пошлють тобі боги доброго чоловіка». Він обмивається, умащается, одягається, і Навсикая, любуючись, думає: «Ах, якби дали мені боги такого чоловіка». Він іде в місто, входить до царя Алкиною, розповідає йому про своє лихо, але себе не називає; торкнутий Алкиной обіцяє, що феакийские кораблі відвезуть його, куди він не попросить.

Одиссей сидить на Алкиноевом бенкету, а мудрий сліпий співак Демодок розважає бенкетуючими піснями. «Проспівай про Троянську війну!» — просить Одиссей; і Демодок співає про Одиссеевом дерев’яний кін і про узяття Трої. В Одиссея сльози на очах. «Навіщо ти плачеш? — говорить Алкиной. — Для того й посилають боги героям смерть, щоб нащадки співали їм славу. Вірно, у тебе впав під Троею хтось із близьких?» І тоді Одиссей відкривається: «Я — Одиссей, син Лаэрта, цар Итаки, маленької, кам’янистої, але дорогою серцю…» — і починає оповідання про своїх скитаниях. В оповіданні цьому — дев’ять пригод.

Перша пригода — у лотофагов. Бура віднесла Одиссеевы кораблі з — під Трої на далекий південь, де росте лотос — чарівний плід, покуштувавши якого, людина забуває про всім і не хоче в житті нічого, крім лотоса. Лотофаги почастували лотосом Одиссеевых супутників, і ті забули про рідний Итаке й відмовилися плисти далі. Силою їх, що плачуть, відвели на корабель і пустилися в шлях.

Друга пригода — у циклопів. Це були дивовижні велетні з одним оком посередині чола; вони пасли овець і кози й не знали вина. Головним серед них був Полифем, син морського Посейдона. Одиссей з дюжиною товаришів заблукав у його порожню печеру. Увечері прийшов Полифем, величезний, як гора, загнав у печеру череда, загородив вихід брилою, запитав: «Хто ви?» — «Мандрівники, Зевс наш хоронитель, ми просимо допомогти нам». — «Зевса я не боюся!» — і циклоп схопив двох, размозжил об стіну, зжер з костями й захріп. Ранком він пішов із чередою, знову заваливши вхід; і отут Одиссей придумав хитрість. Він з товаришами взяв циклопову дрюк, більшу, як щогла, загострив, обпалив на вогні, приховав; а коли лиходій прийшов і зжер ще двох товаришів, то підніс йому провина, щоб приспати. Вино сподобалося чудовиську. «Як тебе кличуть?» — запитав він. «Ніхто!» — відповів Одиссей. «За таке частування я тебе, Ніхто, знімання останнім!» — і хмільний циклоп захріп. Отут Одиссей із супутниками взяли дрюк, підійшли, розгойдали її й устромили в єдиний велетнів очей. Осліплений людожер взревел, збіглися інші циклопи: «Хто тебе скривдив, Полифем?» — «Ніхто!» — «Ну, коли ніхто, те й шуміти нема чого» — і розійшлися. А щоб вийти з печери, Одиссей прив’язав товаришів під черево циклоповым баранам, щоб той їх не намацав, і так разом із чередою вони покинули ранком печеру. Але, уже відпливаючи, Одиссей не стерпел і крикнув: «От тобі за образу гостям страта від мене, Одиссея з Итаки!» І циклоп люто заблагав батькові своєму Посейдону: «Не дай Одиссею доплисти до Итаки — а якщо вже так призначене, то нехай допливе нескоро, один, на чужому кораблі!» І бог почув його молитву. Третя пригода — на острові бога вітрів Эола. Бог послав їм попутний вітер, а інші зав’язав у шкіряний мішок і дав Одиссею: «Допливеш — відпусти». Але коли вже виднілася Итака, втомлений Одиссей заснув, а супутники його розв’язали мішок завчасно; піднявся ураган, їх примчало назад до Эолу. «Виходить, боги проти тебе!» — гнівно сказав Эол і відмовився допомагати ослушнику. Четверта пригода — у лестригонов, диких велетнів — людожерів. Вони збіглися до берега й обрушили величезні скелі на Одиссеевы кораблі; із дванадцяти судів загинуло одинадцять, Одиссей з деякими товаришами врятувався на останньому. П’ята пригода — у чарівниці Кирки, цариці Заходу, всіх прибульців обращавшей у звірів. Одиссеевым посланцям вона піднесла вина, меду, сиру й борошна з отрутним зіллям — і вони звернулися у свиней, а вона загнала їх у хлів. Урятувався один і в жаху розповів про це Одиссею; той взяв лук і пішов на допомогу товаришам, ні на що не сподіваючись. Але Гермес, вісник богів, дав йому божа рослина: корінь чорний, квітка білий, — і чари виявилися неспроможні проти Одиссея. Загрожуючи мечем, він змусив чарівницю повернути людський вигляд його друзям і зажадав: «Відвертай нас в Итаку!» — «Запитай шлях у віщого Тиресия, пророка із пророків», — сказала чаклунка. «Але він же вмер!» — «Запитай у мертвого!» І вона розповіла, як це зробити. Шоста пригода — найстрашніше: спуск у царство мертвих. Вхід у нього — на краю світла, у країні вічної ночі. Душі мертвих у ньому безтілесні, байдужі й бездумні, але, випивши жертовної крові,, знаходять мовлення й розум. На порозі царства мертвих Одиссей зарізав у жертву чорного барана й чорну вівцю; душі мертвих злетілися на захід крові, але Одиссей відганяв їхнім мечем, поки перед ним не став віщий Тиресий. Випивши крові, він сказав: «Лиха ваші — за образу Посейдону; порятунок ваше — якщо не скривдите ще й Сонце — Гелиоса; якщо ж скривдите — ти повернешся в Итаку, але один, на чужому кораблі, і нескоро. Будинок твій розоряють наречені Пенелопы; але ти їх подужаєш, і буде тобі довге царство й мирна старість». Після цього Одиссей допустив до жертовної крові й інших примар. Тінь його матері розповіла, як умерла вона від туги за сином; він хотів обійняти її, але під руками його було тільки порожнє повітря. Агамемнон розповів, як загинув він від своєї дружини: «Будь, Одиссей, обережний, на дружин покладатися небезпечно». Ахілл сказав йому: «Краще мені бути батраком на землі, чим царем між мертвих». Тільки Аякс не сказав нічого, не простивши, що Одиссею, а не йому дісталися збруя Ахілла. Видали бачив Одиссей і пекельного суддю Миноса, і вічно казнимых гордія Танталу, хитрун Сізіфа, нахаби Тития; але отут жах охопив його, і він поспішив ладь, до білого світла. Сьомою пригодою були Сирени — хижачки, звабливим співом мореплавців, що заманюють, на смерть. Одиссей перехитрив їх: супутникам своїм він заклеїв вуха
воском, а себе велів прив’язати до щогли й не відпускати, незважаючи ні на що. Так вони пропливли мимо, непошкоджені, а Одиссей ще й почув спів, слаще якого немає. Восьмою пригодою була протока між чудовиськами Скиллой і Харибдою: Скилла — про шість голів, кожна із трьома рядами зубів, і про дванадцять лабетів; Харибда — про одну гортань, але такий, що одним ковтком затягує цілий корабель. Одиссей зволів Скиллу Харибді — і був прав: вона схопила з корабля й шістьома ротами зжерла шістьох його товаришів, але корабель залишився цілий. Дев’ятою пригодою був острів Сонця — Гелиоса, де паслися його священні череди — сім черід червоних биків, сім черід білих баранів. Одиссей, памятуя завіт Тиресия, взяв з товаришів страшну клятву не стосуватися їх; але дули противні вітри, корабель стояв, супутники виголодалися й, коли Одиссей заснув, зарізали й з’їли кращих биків. Були страшно: здерті шкіри ворушилися, і м’ясо на рожнах мукало. Сонце — гелиос, що все бачить, все чує, все знає, заблагав Зевсу: «Покарай кривдників, не те я зійду в підземне царство й буду світити серед мертвих». І тоді, як стихли вітри й відплив від берега корабель, Зевс підняв буру, гримнув блискавкою, корабель розсипався, супутники потонули у вирі, а Одиссей один на уламку колоди носився по морю дев’ять днів, поки не викинуло його на берег острова Калипсо. Так закінчує Одиссей свою повість. Цар Алкиной виконав обіцянку: Одиссей зійшов на феакийский корабель, поринув у зачарований сон, а прокинувся вже на мрячному березі Итаки. Тут його зустрічає покровителька Афіна. «Прийшла пора для твоєї хитрості, — говорить вона, — тайся, стережися наречених і чекай сина твого Телемаху!» Вона стосується його, і він робиться невпізнанний: старий, лисий, злиденний, із ціпком і сумою. У цьому виді йде він у глиб острова — просити притулку в старого доброго свинопаса Евмея. Евмею він розповідає, начебто родом він із Криту, воював під Троєю, знав Одиссея, плавав у Єгипет, потрапив у рабство, був у піратів і ледве врятувався. Евмей кличе його в хатину, саджає до вогнища, пригощає, горює про зниклому без звістки Одиссее, скаржиться на буйних наречених, жалує царицю Пенелопу й царевича Телемаху. На інший день приходить і сам Телемах, що повернувся зі своєї мандрівки, — звичайно, його теж направила сюди сама Афіна, Перед ним Афіна повертає Одиссею теперішній його вигляд, могутній і гордий. «Не чи бог ти?» — вопрошает Телемах. «Ні, я батько твій», — відповідає Одиссей, і вони, обійнявшись, плачуть від щастя, Наближається кінець. Телемах відправляється в місто, у палац; за ним бредуть Евмей і Одиссей, знову в образі жебрака. У палацового порога відбувається перше узнание: старезний Одиссеев пес, за двадцять років не заколишній голос хазяїна, піднімає вуха, з останніх сил підповзає до нього й умирає в його ніг. Одиссей входить у будинок, обходить світлицю, просить милостині в наречених, терпить глузування й побої. Наречені стравлюють його з іншим злиденним, моложе й міцніше; Одиссей зненацька для всіх перекидає його одним ударом. Наречені регочуть: «Нехай тобі Зевс за це пошле, чого ти бажаєш!» — і не знають, що Одиссей бажає їм швидкою погибелі. Пенелопа кличе чужоземця до себе: чи не чув він звісток про Одиссее? «Чув, — говорить Одиссей, — він у недалекому краї й незабаром прибуде». Пенелопе не віриться, але вона вдячна гостеві. Вона велить старій служниці обмити мандрівникові перед сном його курні ноги, а самого його запрошує бути в палаці на завтрашньому бенкеті. І тут відбувається друге узнание: служниця вносить таз, доторкається до ніг гостюючи й почуває на гомілці шрам, який був в Одиссея після полювання на кабана в його молоді роки. Руки її затремтіли, нога вислизнула: «Ти — Одиссей!» Одиссей затискає їй рот: «Так, це я, але мовчи — інакше погубиш всю справу!» Наступає останній день. Пенелопа скликає наречених у пиршественную світлицю: «От лук мого загиблого Одиссея; хто натягне його й пустить стрілу крізь дванадцять кілець на дванадцяти сокирах у ряд, той стане моїм чоловіком!» Один за іншим сто двадцять наречених приміряються до лука — жоден не в силах навіть натягнути тятиву. Вони вже хочуть відкласти змагання до завтра — але отут встає Одиссей у своєму злиденному виді: «Дайте й мені спробувати: адже і я колись був сильним!» Наречені обурюються, але Телемах заступається за гостя: «Я — спадкоємець цього лука, кому хочу — тому даю; а ти, мати, ступай до своїх жіночих справ». Одиссей береться за лук, легко згинає його, дзенькає тятивою, стріла пролітає крізь дванадцять кілець і встромлюється
в стіну. Зевс гримить громом над будинком, Одиссей випрямлюється у весь богатирський ріст, поруч із ним Телемах з мечем і списом. «Ні, не розучився я стріляти: спробую тепер іншу мету!» І друга стріла вражає самого нахабних і буйного з наречених. «А, ви думали, що мертво Одиссей? ні, він живий для правди й відплати!» Наречені хапаються за мечі, Одиссей разить їхніми стрілами, а коли кінчаються стріли — списами, які підносить вірний Евмей. Наречені мечуться по палаті, незрима Афіна помрачает їхній розум і відводить їхні удари від Одиссея, вони падають один за іншим. Купа мертвих тіл нагромаджується посередині будинку, вірні раби й рабині юрбляться навколо й радіють, бачачи пана. Пенелопа нічого не чула: Афіна наслала на неї в її теремі глибокий сон. Стара служниця біжить до неї з радостною звісткою: Одиссей повернувся. Одиссей покарав наречених! Вона не вірить: ні, учорашній жебрак зовсім не схожий на Одиссея, яким він був двадцять років тому; а наречених покарали, напевно, розгнівані боги. «Що ж, — говорить Одиссей, — якщо в цариці таке недобре серце, нехай мені постелят постіль одному». І отут відбувається третє, головне узнание. «Добре, — говорить Пенелопа служниці, — винеси гостеві в його спокій постіль із царської спальні». — «Що ти говориш, жінка? — викликує Одиссей, — цю постіль не зрушити з місця, замість ніжок у неї — пень олійного дерева, я сам колись сколотив неї на ньому й приладив». І у відповідь Пенелопа плаче від радості й кидається до чоловіка: це була таємна, їм одна ведена прикмета. Це перемога, але це ще не мир. У полеглих наречених залишилися родичи, і вони готові мстити. Збройною юрбою вони йдуть на Одиссея, він виступає їм назустріч із Телемахом і декількома підручними. Уже гримлять перші удари, проливається перша кров, — але Зевсова воля кладе кінець розбрату, що затівається. Блищить блискавка, ударяючи в землю між бійцями, гуркоче грім, є Афіна з голосним лементом: «…Крові не лийте дарма й злу ворожнечу припините!» — і злякані месники відступають. І тоді: «Жертвою й клятвою скріпила сполучник меж царем і народом / Світла дочка громовержця, богиня Афіна Паллада». Цими словами закінчується «Одиссея».

Схожі публікації