«Моління», як і багато інших добутків давньоруської літератури, позбавлено оповідання про події. Весь текст — це обіг Данила Заточника до князя, прохання його про милість. Головне, на що припускає опиратися в житті Данило, — це власний розум. «Одяг у мене вбога, а розуму багато». Данило просить князя позбавити його від убогості й горя, захистити «страхом грози твоєї». Автор протиставляє розум і багатство, указуючи в основному на багатих вельмож і бояр

З одного боку, багато чого в тексті сходить до народних жартів, примовкам, прислів’ям. З іншого боку, Данило часто посилається на Священне писання, цитує його. Міркуючи про своє життя, Данило як би програє окремі ситуації: що можна зробити, щоб позбутися від нестатку, а чи не украсти мені, а чи не піти в монастир, а чи не женитися з розрахунку на багатій нареченій… Жоден зі шляхів не годиться для Данила, над усім він сміється. Найбільш виразне міркування про те, чому не треба женитися. Тут автор треба середньовічної традиції опису «злих дружин» (оскільки жінка споконвічно виявляла собою «посудина гріха», те образ «злої дружини» був дуже популярний у давньоруській книжності). «Дружина злообразная подібна до садна: тут свербить, тут болить». Закінчує Данило своє «Моління» самозневажливою формулою, що у контексті всього добутку здобуває й реальний зміст: «Може, скажеш, князь: збрехав, як пес, так адже доброго рса князі й бояри люблять».

Данило Заточник — автор і герой добутку, одна з найбільш загадкових особистостей у домонгольской Русі. Існує безліч гіпотез про його життя, положення в суспільстві, часі створення «Моління». Д. 3. уважали боярським холопом, сином князівської рабині, ремісником, членом молодшої князівської дружини, думцем князя й т.д., але, безумовно, Д. 3. вийшов з нижчих шарів суспільства й належав до князівських «милостникам». Неясне також питання про адресата «Моління» — їм уважали і Юрія Довгорукого, і Андрія Володимировича Доброго, і Андрія Юрійовича Боголюбского, але, на думку більшості дослідників, це син Всеволода Велике Гніздо, Ярослав Всеволодович, що княжив у Переяславле Суздальському з 1212 по 1236г.

Д. 3. починає «Моління» із вступу; він передчуває славу, який буде оточене його ім’я: «Повстань, слава моя, повстань у Псалтири й у гуслях. Так разверзну в притчах загадки мої й возвещу в народах славу мою». Далі Д. 3. безпосередньо звертається до князя. Він намагається вселити йому жаль, порівнює себе зі смоківницею проклятої, що не має плода покаяння, розум свій — з нічним вороном, бодрствующим на вершині, а серце — з особою без очей. Всі навколишнього князя зігріті його милістю, тільки один Д. 3. подібний до трави, що росте під стеною, на яку й сонце не сіяє й дощ не поливає. Всі його кривдять, тому що не захищено він оплотом твердим — князівською милістю. Д. 3. просить князя дивитися на нього не як вовк на ягня, а як мати на дитину. Друзі героя, за його словами, відмовилися від нього. Багато хто в щасливі дні дружили з ним, за столом, по образному вислові Д. 3., тягли руку в одну сільничку, а в нещастя готові поставити підніжку, очами плачуть разом з ним, а серцем над ним сміються. «Краще смерть, чим довге життя в убогості», — доходить висновку автор. Слідом за цим Д. 3. міркує про вбогість: богатого людини скрізь знають, навіть у чужому місті, а вбогий і у своєму місті ходить усіма ненавидимо; богатый заговорить — усі замовчать і піднесуть його мову до хмар, а бедный заговорить — на нього всі закричать, тому що, чиї одяги багаті, того й мова шанована. Д. 3. просить позбавити його від убогості, як сарну з мереж, як птаха з пастки, як каченяти з пазурів яструба, як вівцю з пащі лева. Якщо слово часто плавлять, зауважує Д. 3., воно пропадає, як і людина, якщо багато бідує, тому що ніхто не може ні пригорщами сіль є, ні в горі бути розумним. Моль їсть одяг, а сум людини, і якщо хто допоможе людині в сумі, той як студеною водою напоїть у пекучий день стражденного. Д. 3., звертаючись до князя, намагається розташувати його до себе, марнує йому похвали, але в той же час за стравами на князівському бенкеті й у м’якій постелі під собольими ковдрами він просить згадати його, хліб сухий що жує, від холоднечі заціпенілого, і бути щедрим і милостивим. Тому що щедрий князь — батько багатьом слугам, він, як ріка з пологими берегами, напуває не тільки людей, але й звірів, а скупий князь подібний до ріки в кам’яних берегах — не можна ні самому напитися, ні коня напоїти. І хоча сам Д. 3. бідний, він пропонує князеві звернути увагу не на зовнішній вигляд, а на внутрішні якості людини: сам він хоч і вбогий одіянням, але рясний розумом, хоч і юний віком, але старий змістом і мыслию ширяє, як орел

Далі Д. 3. міркує про мудрість і дурість. Він зауважує, що мудрому чоловікові, посланому з дорученням, не потрібно довгих пояснень, але коли послати дурного, те необхідно й самому вслід відправлятися; що мудрий бажає блага, а дурний — бенкету в будинку; що краще слухати суперечку розумних, ніж ради дурнів. Дурних не сіяють, не жнуть, ні в житницю не збирають, але самі себе народять. Даремно вчити дурня, це однаково що лити воду в діряві хутра або мертвого смішити. Дурний може навчитися розуму, коли камінь попливе по воді, синиця пожере орла, а свиня загавкає на білку. Князь же з добрим, розумним порадником не припуститься помилкиКР. Далі Д. 3. говорить про те, що князь, бути може, порадить йому женитися, взявши багату дружину, але відразу рішуче заперечує проти цього, міркуючи про злих дружин: вуж краще бурого вола в будинок увести, чим злу дружину взяти — віл адже не говорить, зла не замишляє, а зла дружина, коли її б’єш — біситься, а коли лагідний з нею — заноситься, у багатстві гордої стає, а в бідності інших злословить

Слідом за гнівним викриттям злих дружин Д. 3. вертається до міркувань про власну долю: він не їздив за моря, не вчився у філософів, але, подібно бджолі, що збирає мед, по різноманітних книгах збирав мудрість і насолоду слів. Привівши всі доводи у свою користь, автор зупиняє свою мову, щоб не марнувати дарма багатства свого розуму — «так не буду, як хутро дірявий, роняти багатства в руки незаможних, так не виявлюся ненависним миру багатослівної своею беседою».

В «Молінні» Д. 3. рисується перед нами як неабияка особистість: він з’являється в образі біблійного бідняка, від якого відвернулися друзі і який терпить напасти; це вкрай вразливий, тонкого й схильний до гумору людин, утворений письменник, інтелігент XIII в., що прокладає собі дорогу за допомогою літературного таланта й розумових здатностей. Цікава характеристика Д. 3., що дав йому В. Г. Бєлінський: «Хто б не був Данило Заточник, можна укласти не без підстави, що це була одна з тих особистостей, які, на лихо собі, занадто розумні, занадто обдаровані, занадто багато знають і, не вміючи ховати від людей своєї переваги, ображають самолюбну посередність; яких серце болить і мучиться ревностию по справах, далеким їм, які говорять там, де краще було би помовчати, і мовчать там, де вигідно говорити, словом, одна з тих особистостей, яких люди спершу хвалять, потім зживають зі світла й, нарешті, вморивши, знову починають хвалити».

Схожі публікації