«На березі пустельних хвиль» Неви коштує Петро й думає про місто, що буде тут побудований і котрий стане вікном Росії в Європу. Пройшло сто років, і місто «з тьми лісів, із драговини блат/Піднісся пишно, гордовито». Створіння Петра прекрасно, це торжество гармонії й світла, що прийшло на зміну хаосу й тьмі.

Листопад у Петербурзі дихав холодом, Нева плескалася й шуміла. Пізнім вечором вертається додому у свою комірку в бідному районі Петербурга, називаному Коломной, дрібний чиновник по ім’ю Євгеній. Колись рід його був знатний, але зараз навіть спогад про це стерлося, а сам Євгеній цурається знатних людей. Він лягає, але не може заснути, розважений думками про своє положення, про те, що з ріки, що прибуває, зняли мости й що це на два — три дні розлучить його з улюбленої, Парашею, що живе на іншому березі. Думка про Парашу народжує мрії про одруження й про майбутнє щасливе й скромне життя в колі сім’ї, разом з люблячою й коханою дружиною й дітьми. Нарешті, заколисаний солодкими думками, Євгеній засипає.

«Рідіє імла непогожої ночі/И блідий день вуж настає…» день, Що Настав, приносить страшне нещастя. Нева, не здолавши сили вітру, що перепинив їй шлях у затоку, заюшила на місто й затопила його. Погода лютішала усе більше, і незабаром весь Петербург виявився під водою. хвилі, Що Розбушувалися, поводяться, як солдати ворожої армії, що взяла місто штурмом. Народ бачить у цьому Божий гнів і чекає страти. Цар, що правив у той рік Росією, виходить на балкон палацу й говорить, що «з Божией стихією/Царям не здолати».

У цей час на Петровой площі верхи на мармуровій статуї лева в ґанку нового розкішного будинку сидить недвижний Євгеній, не почуваючи, як вітер зірвав з його капелюх, що як піднімається вода мочить його підошви, як дощ хльостає йому в особу. Він дивиться на протилежний берег Неви, де зовсім близько від води живуть у своєму бедном домішці його кохана зі своєю матір’ю. Начебто зачарований похмурими думками, Євгеній не може зрушитися з місця, а спиною до нього, піднімаючись над стихією, «коштує із простертою рукою кумир на бронзовому коні».

Але от нарешті Нева ввійшла в береги, вода спала, і Євгеній, завмираючи душею, поспішає до ріки, знаходить човняра й переправляється на інший берег. Він біжить по вулиці й не може довідатися знайомих місць. Усе зруйновано повінню, навкруги все нагадує поле бою, валяються тіла. Євгеній поспішає туди, де стояв знайомий будиночок, але не знаходить його. Він бачить вербу, росшую у воріт, але немає самих воріт. Не в силах перенести потрясіння, Євгеній зареготав, втратившись розуму.

Новий день, що встає над Петербургом, уже не знаходить слідів давешних руйнувань, усе наведено в порядок, місто зажив звичним життям. Лише Євгеній не встояв проти потрясінь. Він скитается по місту, повний похмурих дум, і у вухах його увесь час лунає шум бури. Так у скитаниях проводить він тиждень, місяць, бродить, харчується милостинею, спить на пристані. Злі діти кидають йому камені вслід, а кучерів хльостають батогами, але, здається, він нічого цього не зауважує. Його усе ще оглушає внутрішня тривога. Один раз ближче до осені, у непогожу погоду, Євгеній прокидається й жваво згадує торішній жах. Він встає, квапливо бродить і раптово бачить будинок, перед ґанком якого коштують мармурові статуї левів з піднятими лабетами, і «над огражденною скалою» на бронзовому коні сидить вершник із простертою рукою. Думки Євгенія раптово проясняються, він довідається це місце й того, «чиєю волею фатальної/Під морем місто заснувалося…». Євгеній обходить навколо підніжжя пам’ятника, дико дивлячись на статую, вона почуває надзвичайне хвилювання й гнів і в гніві загрожує пам’ятнику, але раптом йому здалося, що особа грізного царя звертається до нього, а в очах його блискає гнів, і Євгеній кидається ладь, чуючи за собою важкий тупіт мідних копит. І всю ніч нещасний метається по місту і йому здається, що вершник з важким тупотом скакає за ним усюди. І із цієї пори, якщо траплялося йому проходити по площі, на якій коштує статуя, вона зніяковіло знімав перед ним картуз і притискав руку до серця, як би просячи прощення в грізного бовдура. На узмор’я видний малий пустельний острів, куди іноді причалюють рибалки. Наводненье занесло сюди порожній старий домишко, у порога якого знайшли труп бедного Євгенія й відразу «поховали заради Бога».

Додав:

Схожі публікації