Літературна подорож по своїй природі двупланово: це й реальна подорож, і подорож уяви (спогаду, міркування й т.п.). З одного боку, матеріал роману — дійсна подорож офіцера А. Вельтмана по Бессарабії, Молдавії, Валу — Хии, Добруджі за роки майже десятилітньої служби, і російсько — турецька кампанія 1828 р. Але, з іншого боку, подорож героя — уявлювана подорож по карті: «візьміть Європу за кінці й розкладете на стіл»; автор мандрує, «не сходячи з покійного свого дивана».

Читачеві не дають затвердитися на якій — небудь одній точці зору: йому тлумачать про карту й диван, але опису місцевості, звичаїв і проч. так докладні, що ніяк не погодяться з подорожжю уявлюваним — наприклад, опису монастиря Городище, вирубаного в скелі над Дністром, молдавських танців, птахів на гнилому озері під Кишиневом, гулянок у Ясах (модні дамські убори, як і бенкети — улюблена тема для вільної й підкреслено нескладної романтичної «балаканини»). Говорити про відомі визначні пам’ятки автор уникає — боїться бути банальним. Відповідно до загального принципу стилістичної «строкатості» «Мандрівника», опису в ньому можуть бути й віршованими (особливо часто так описується підкреслено «низький» побут — наприклад шкапи, що тягли віденську коляску (гл. 47), розмова (на різних мовах!) у бухарестському готелі зі слугами й торговцями (гл. 157), схожий на уривок з комедії, або ж підкреслено сухими, як довідка: «До речі про р. Прут. Хвилі її народяться в горах Карпатських, гинуть у Дунаї. Взагалі ширина ріки від 5 до 10 саджений. Вода від швидкості мутна, але здорова й має властивість мінеральних крепительных вод».

Автора мучить свідомість, що «всі вже вигадано, усе сказано, усе написано (гл. 171), тому можливо тільки по — своєму тасувати — як у калейдоскопі — придумане до тебе іншими». «Мандрівник» розбитий на 3 частині, 45 «днів», 325 глав (зразки самих коротких глав: «CXLI: Немає її»; «Не гніваєтеся ж, що в цій главі не чутний вам скрып мого пера. Це пауза. Тут думка миючи виражена мовчанням» (гл. 304); така «дробность» дозволяє раптово переходити від однієї теми й інтонації до іншої. Взагалі Вельтман усіляко підкреслює імпульсивність, довільність і навіть «випадковість» своєї творчості, принципову незавершеність роману («заголовок відірваний, початку ні»); стирається різниця між чистовиком і чернеткою («далі стерлося»; «приклад тут був; але я половину приклада стерла, а іншу вискоблив. Мені не сподобався він по своїй звичайності…»).

У романах оповідання нерідко переривається вставними новелами; в «Мандрівнику» основний текст, майже наскрізь іронічний, переривається драматичними поемами, написаними дуже патетичної ритмизованной прозою, — поемою про Овідія й імператора Августі (гл. 290) і «Эскандером»; Эскандер — волелюбний герой: «Мені задушливо під небом! і небо стискує дыханье; його б я скинув із себе, щоб вільно зітхнути в безмежному просторі!..»; Эскандеру дме сам Юпітер («Юпітер! і ти знаєш заздрість до щасливця!..»); губить же героя любов до демонічної діви.

Крім того, ігрова подорож перебивається ліричними віршами про любов; за демонстративно нескладною балаканиною «Мандрівника» ховається другий план роману: драматична історія любові автора до замужньої жінки; ця історія повинна відновлюватися читачем по крупицях.

У третій частині лірика у віршах і прозі, цілком серйозні міркування автора про сенс життя, щастя й проч. уже помітно відтискують ігровий початок, «Мандрівник» майже перетворюється в ліричний щоденник — і раптом кінчається раптово для читача, по примсі автора перерваний майже на півслові

Додав:

Схожі публікації