Майор, граф фон Фарльсберг, командуючий прусским загоном, дочитував принесену йому пошту. Він сидів у широкому килимовому кріслі, задерши ноги на витончену мармурову дошку каміна, де його шпори — граф перебував у замку Ювиль уже три місяці — продолбили пари помітних, що заглиблювалися з кожним днем вибоїв.Чашка кава димілася на круглому столику, мозаїчна дошка якого була залита лікерами, пропалена сигарами, порізана перочинным ножем: скінчивши інший раз лагодити олівець, офіцер — завойовник від нема чого робити приймався дряпати на дорогоцінних меблях цифри й малюнки.Прочитавши листа й переглянувши німецькі газети, подані обозним листоношею, граф устав, підкинув у камін три або чотири товстих, ще сирих поліна, — ці добродії потроху вирубували парк на дрова, — і підійшов до вікна.Дощ лив потоками; те був нормандський дощ, немов вилива_ розлютованої рукою, дощ косою, щільний, як завіса, дощ, подібний до стіни з похилих смуг, що хльостає, що бризкає брудом, всі що затопляє, — теперішній дощ околиць Руана, цього нічного горщика Франції.Офіцер довго дивився на залиті водою галявини й удалину — на що здулася й виступила з берегів Андель; він тарабанив пальцями по склу, вистукуючи якийсь рейнський вальс, як раптом шум за спиною змусив його обернутися: прийшов його помічник, барон фон Кельвейнгштейн, чин якого відповідав нашому чинові капітана.Майор був величезного росту, широкоплечий, із длинною веерообразной бородою, що ниспадали на його груди подібно скатертини; вся його росла врочиста фігура викликали подання про павича, про павича військовому, що розпустив хвіст під підборіддям. У млості були блакитні, холодні й (.покійні очі шрам із щоці від шабельного удару, отриманого під час війни з Австрією, і він слыл не тільки хоробрим офіцером, але й гарною людиною.Капітан, маленький, червоновидий, з більшим, туго перетягненим животом, коротко підстригав свою руду бороду; при відомому висвітленні вона здобувала полум’яні відливи, і тоді здавалося, що особа його натерта фосфором. У нього не вистачало двох зубів, вибитих у ніч гульби, — як це вийшло, він гарненько не пам’ятав, — і він, шепелявлячи, выплевывал слова, які не завжди можна було зрозуміти. На верхівці в нього була плішина, начебто чернечої тонзури; руно коротких волось, що кучерявилися, золотав і блискучих, обрамляло цей кружок оголеної плоті.Командир потис йому руку й одним духом випив чашку кава (шосту за цей ранок), вислухуючи рапорт свого підлеглого про події по службі; потім вони підійшли до вікна й зізналися один одному, що їм невесело. Майор, людина спокійний, що мала сім’ю на батьківщині, пристосовувався до всьому, але капітан, страшенний гульвіса, завсідник кубел і розпачливий юбочник, шаленів від змушеної тримісячної цнотливості на цій закутковій стоянці.Хтось тихенько постукав у двері, і командир крикнув: "Увійдіть!" На порозі здався один з їхніх солдатів — автоматів; його поява означала, що сніданок поданий.У столовой вони застали трьох молодших офіцерів: лейтенанта Отто фон Гросслинга й двох молодших лейтенантів, Фрица Шейнаубурга й маркіза Вільгельма фон Эйрик, маленького блондина, гордовитого й грубого із чоловіками, жорстокого з переможеними й запального, як порох.З мінути вступу у Францію товариші кликали його не інакше, як Мадмуазель Фифи. Цим прізвиськом він був зобов’язаний своєї кокетливої зовнішності, тонкому, немов перетягненому корсетом стану, блідому особі з ледь, що пробивалися вусиками, а також засвоєної їм звичці вживати щохвилини, щоб виразити найвище презирство до людей і речей, французькі слова "fi", "fi donc" [1], які він вимовляв з легким присвистом.

[1] Французькі вигуки, що виражають докір, невдоволення, презирство, відразу.

Їдальня в замку Ювиль представляла собою довгу, царствено пишну кімнату; її стародавні дзеркала, усе в зіркоподібних тріщинах від куль, і високі фландрские шпалери по стінах, искромсанные ударами шаблі й подекуди звисали лохмами, свідчили про заняття Мадмуазель Фифи в годинники дозвілля.Три фамільних портрети на стінах — воїн, одягнений у броню, кардинал і голова суду — курили тепер довгі порцелянові трубки, а шляхетна дама у вузькому корсажі гордовито виставляла з рами зі стершейся позолоттю величезні намальовані вугіллям вуси.Сніданок офіцерів проходив майже безмовно. Спотворена й напівтемна від зливи кімната наводила зневіру своїм видом завойованого місця, а її старий дубовий паркет був покритий брудом, як підлога в шинку.Закінчивши їжу й перейшовши до вина й паління, вони, як повелося щодня, прийнялися скаржитися на нудьгу. Пляшки з коньяком і лікерами переходили з рук у руки; розвалившись на стільцях, офіцери безперестану відхлебтували маленькими ковтками вино, не випускаючи з рота довгих вигнутих трубок з фаянсовим яйцем на кінці, строкато розписаних, немов для спокуси готтентотів.Як тільки склянки спорожнялися, офіцери з покірним і втомленим видом наповнювали їх знову. Але Мадмуазель Фифи при цьому щораз розбивав свою склянку, і солдат негайно подавав йому іншої.Їдкий тютюновий туман заволікав їх, і вони, здавалося, усе глибше поринали в сонливий і сумний хміль, у похмуре сп’яніння людей, яким нема чого робити.Але раптом барон підхопився. Тремтячи від сказу, він викрикнув: — Чорт забери! Так не може тривати. Треба, нарешті, що — небудь придумати!Лейтенант Отто й молодший лейтенант Фриц, обоє з типовими німецькими особами, нерухлив і глибокодумними, запитали в один голос: — Що ж, капітан?Він з мінуту подумав, потім сказав: — Що? Якщо командир дозволить, треба влаштувати гулянку!Майор вийняв з рота трубку: — Яку гулянку, капітан? Барон підійшов до нього: — Я беру всі турботи на себе, пан майор. Слухаюся буде відправлений мною в Руан і привезе із собою дам; я знаю, де їх роздобути. Приготують вечеря, усе в нас для цього є, і ми принаймні проведемо славний вечорок.Граф фон Фарльсберг посміхнувся, знизуючи плечима: — Ви з розуму зійшли, друг мій.Але офіцери підхопилися зі своїх місць, оточили командира й заблагали: — Дозволите капітанові, начальник! Тут так уныло.Нарешті майор поступився, сказавши: "Ну, добре", — і барон негайно ж послав за Слухаюся. Те був старий унтер — офіцер; він ніколи не посміхався, але фанатично виконував всі накази начальства, які б вони не були.Витягнувшись, він безпристрасно вислухав вказівку барона, потім вийшов, і п’ять мінут через четвірка коней уже мчала під заливним дощем величезний обозний візок з натягнутим над нею у вигляді зводу брезентом.Негайно всі немов пробудилися: мляві фігури випрямилися, особи оживилися, і все прийнялися бовтати. Хоча злива тривала з тим же шаленством, майор оголосив, що стало світліше, а лейтенант Отто впевнено затверджував, що небо зараз проясниться. Сам Мадмуазель Фифи, здавалося, не міг усидіти на місці. Він вставав і сідав знову. Його світлі, тверді очі шукали, що б таке розбити. Раптом, зупинившись поглядом на вусатій дамі, молодий блондин вийняв револьвер. — Ти цього не побачиш, — сказав він і, не встаючи з місця, прицілився. Дві кулі одна за іншою пробили ока на портреті.Потім він крикнув: — Закладемо міну!І розмови вмить змовкли, немов увагою всіх присутніх опанував якийсь новий і захоплюючий інтерес.Міна була його вигадкою, його способом руйнування, його улюбленою забавою.Залишаючи замок, його власник, граф Фернан д’амуа д’ювиль, не встиг не захопити із собою, не сховати нічого, крім срібла, замурованого в поглибленні однієї стіни. А тому що він був багатий і любив мистецтво, те більша вітальня, що виходила в їдальню, представляла собою до поспішної втечі хазяїна теперішню галерею музею.По стінах висіли дорогі полотна, малюнки й акварелі. На столиках і шафах, на етажерках і у витончених вітринах була безліч дрібничок: китайські вази, статуетки, фігурки із саксонської порцеляни, китайські виродки, стара слоновая кістка й венеціанське скло населяли величезну кімнату своею драгоценною й причудливою юрбою.Тепер від усього цього не залишилося майже нічого. Не те, щоб речі були розграбовані, — майор граф фон Фарльсберг цього ніколи не допустив би, — але Мадмуазель Фифи час від часу закладав міну, і в такі дні всі офіцери дійсно веселилися щосили протягом декількох мінут.Маленький маркіз пішов у вітальню на пошуки того, що йому було потрібно. Він пр

Схожі публікації