Ти каменем упала.

Я вмер під ним.

Вл. Соколов

Років п’ятнадцять назад автор почув цю історію, і сам не знає чому, вона живе в ньому й палить серце. “Може, вся справа в її обтяжуючій щоденності, у її простоті, що обеззброює?” Здається авторові, що героїню кликали Людочкой. Народилася вона в невеликий вимираючої деревеньке Вычуган. Батьки — колгоспники. Батько від гнітючої роботи спився, був метушливий і тупуватий. Мати боялася за майбутню дитину, тому постаралася зачати в рідкий від чоловікових пиятик перерва. Але дівчинка, “забита нездоровою плоттю батька, народилася слабенької, хворобливої й плаксивої”. Росла млявої, як пришляхова трава, рідко сміялася й співала, у школі не виходила із трієчниць, хоча була мовчазною — старанною. Батько з життя родини зник давно й непомітно. Мати й дочка без нього жили вільніше, краще, бодрее. У їхньому будинку час від часу з’являлися мужики, “один тракторист із сусіднього ліспромгоспу, зоравши город, міцно пообідавши, затримався на всю весну, уріс у господарство, почав його налагоджувати, зміцнювати й множити. Їздив на роботу на мотоциклі за сім верст, брав із собою рушницю й часто привозив те битого птаха, то зайця. “Постоялець ніяк не ставився до Лю — Дочки: ні добре, ні погано”. Він, здавалося, не зауважував неї. А вона його боялася.

Коли Людочка закінчила школу, матір відправила її в місто — налагоджувати своє життя, сама ж зібралася переїжджати в ліспромгосп. “Спочатку мати пообіцяла допомагати Людочке грошима, картоплею й чим Бог пошле — на старості років, дивишся, і вона їм допоможе”.

Людочка приїхала в місто на електричці й першій ночі провела на вокзалі. Ранком прийшла в привокзальну перукарню зробити завивку, манікюр, хотіла ще пофарбувати волосся, але стара перукарка відрадила: у дівчини й без того слабенькі волосся. Тиха, але по — деревенски сноровистая, Людочка запропонувала підмести перукарню, комусь розвела мило, комусь серветку подала й до вечора вызнала всі тутешні порядки, підкараулила літню перукарку, що відрадила їй краситися, і попросилася до неї в учениці.

Гаврилівна уважно оглянула Людочку і її документи, пішла з нею в горкоммунхоз, де оформила дівчину на роботу учнем перукаря, і взяла до себе жити, поставивши нехитрі умови: допомагати по будинку, довше одинадцяти не гуляти, хлопців у будинок не водити, вино не пити, тютюн не курити, слухатися у всім господарку й почитати її як рідну матір. Замість плати за квартиру нехай з ліспромгоспу привезуть машину дров. “По — лантух ти ученицею будеш — живи, але як майстром станеш, в общежитку ступай, Бог дасть, і життя влаштуєш… Якщо обрюхатеешь, з місця зжену. Я дітей не мала, пискунів не люблю…” Вона попередила мешканку, що в распогодицу томиться ногами й “виє” по ночах. Взагалі, для Людочки Гаврилівна зробила виключення: з деяких пор вона не брала квартирантів, а дівиць тим більше. Колись, ще в хрущовські часи, жили в неї дві студентки фінансового технікуму: фарбовані, у штанях… підлога не мели, посуд не мили, не розрізняли своєї й чуже — ялини хазяйські пиріжки, цукор, що виростало на городі. На зауваження Гаврилівни дівиці обізвали її “егоїсткою”, а вона, не зрозумівши невідомого слова, вилаяла їх по матінці й вигнала. І з тої пори пускала в будинок тільки хлопців, швидко привчала їх до господарства. Двох, особливо розумних, навчила навіть готовити й управлятися з російською піччю.

Людочку Гаврилівна пустила тому, що вгадала в ній сільську рідню, не зіпсовану ще містом, та й стала тяготитися самітністю на старості років. “Звалишся — води подати комусь”.

Людочка була слухняною дівчиною, але навчання йшло в неї туговато, ци — рюльное справа, казавшееся таким простим, давалося із працею, і, коли минув призначений строк навчання, вона не змогла здати на майстра. У перукарні Людочка прирабатывала ще й прибиральницею й залишилася в штаті, продовжуючи практику, — стригла під машинку призовників, обкраювала школярів, фасонної ж стрижки вчилася робити “вдома”, підстригаючи під розкольників страшенних модників із селища Вэпэвэрзэ, де стояв будинок Гаврилівни. Споруджувала зачіски на головах вертких дискотечних дівчинок, як у закордонних хіт — зірок, не беручи за це ніякої плати.

Гаврилівна збула на Людочку всі домашні справи, весь господарський побут. Ноги в старої жінки боліли усе сильніше, і в Людочки щипало ока, коли вона втирала мазь у покручені ноги господарки, що допрацьовує останній рік до пенсії. Запах від мазі був такий лютий, лементи Гаврилівни такі несамовиті, що таргани розбіглися по сусідах, мухи померли все до єдиної. Гаврилівна скаржилася на свою роботу, що зробила її інвалідом, а потім утішала Людочку, що не залишиться та без шматка хліба, вивчившись на майстра.

За допомогу по будинку й відхід у старості Гаврилівна обіцяла Людочке зробити постійну прописку, записати на неї будинок, коли дівчина й далі буде так само скромно поводитися, обихаживать хату, двір, гнути спину в городі й доглядит її, бабу, коли вона зовсім обезножеет.

З роботи Людочка їздила на трамваї, а потім ішла через парк, що гине, Вэпэвэрзэ, по — людськи — парк вагоно^ — паровозного депо, посаджений в 30 — е роки й погублений в 50 — е. Комусь вздумалось прокласти через парк трубу. Викопали канаву, провели трубу, але закопати забули. Чорна з вигинами труба лежала в распаренной глині, сичала, ширяла, вирувала гарячою бурдою. Згодом труба засмітилася, і гаряча річка текла поверху, кружляючи райдужно довитые кільця мазуту й різне сміття. Дерева висохнули, листя облетіла. Лише тополі, коряві, з корою, що лопнула, з рогатими суками на вершині, обперлися лабетами корінь об земну твердінь, росли, смітили пух і осенями роняли навколо обсипані деревною коростою листи.

Через канаву перекинений мосток з поруччям, які щорічно ламали й по весні обновляли заново. Коли паровози замінили тепловозами, труба зовсім засмітилася, а по канаві однаково текло гаряче місиво із бруду й мазуту. Берега поростили всяким дурнолесьем, подекуди стояли хирляві берези, горобини й липи. Пробивалися і ялинки, але далі дитячого віку справа в них не йшло — їх зрубували до Нового року догадливі жителі селища, а сосонки общипували кози й усяка блудлива худоба. Парк виглядав немов “після бомбування або навали безстрашних ворожих кіннот”. Навкруги стояв постійний сморід, у канаву кидали щенят, кошенят, дохлих поросят і все, що обтяжувало жителів селища.

Але люди не можуть існувати без природи, тому в парку стояли залізобетонні ослони — дерев’яні моментально ламали. У парку бігали дітлахи, водилася шпана, що розважалася грою в карти, пиятикою, бійками, “іноді на смерть”. “Имали вони отут і дівок…” Верховодив шпаною Артемка — Мило, зі спіненою білою головою. Людочка скільки не намагалася втихомирити лахміття на буйній голові Артемки, нічого в неї не виходило. Його “кучері, видали напоминавшие мильну піну, изблизя виявилися що липкі ріжки з вокзальної їдальні — зварили їх, кинули грудкою в порожню тарілку, так вони, що злилися, непід’ємне й лежали. Та й не заради зачіски приходив хлопець до Людочке. Як тільки її руки ставали зайнятими ножицями й гребінцем, Артемка починав вистачати неї за різні місця. Людочка спочатку увертывалась від хватких рук Артемки, а коли не допомогло, стукнула його машинкою по голові й пробила до крові, довелося лити йод на голову “ухажористого людини”. Артемка заулюлюкав і зі свистом став ловити повітря. З тих пор “домогания свої хуліганські припинив”, більше того, шпані повелів Людочку не торкати.

Тепер Людочка нікого й нічого не боялася, ходила від трамвая до будинку через парк у будь — яку годину й будь — яку пору року, відповідаючи на вітання шпани “свійською посмішкою”. Один раз отаман — мило “зачалив” Людочку в центральний міський парк на танці в загін, схожий на звіриний.

“У загоні — звіринці й люди поводилися по^ — звіриному… Бісилося, шаленіла череда, творячи з танців тілесний сором і марення… Музика, допомагаючи череді в бесовстве й дикості, билася в судорогах, тріскотіла, гуділа, гуркотала барабанами, стогнала, вила”.

Людочка злякалася що відбувається, забилася в кут, шукала очами Артемку, щоб заступився, але “мило змилив у цій вируючій сірій піні”. Людочку вихопив у коло хлыщ, став нахальничать, вона ледь відбилася від кавалера й утекла додому. Гаврилівна назидала “постоялку”, що коли Людочка “здасть на майстра, визначиться із професією, вона без усяких танців знайде їй підходящого робочого хлопця — не одна ж шпана живе на світі…”. Гаврилівна запевняла — від танців одне неподобство. Людочка у всім з нею погоджувалася, уважала, їй дуже повезло з наставницею, що має багатий життєвий досвід.

Дівчина варила, мила, скребла, білила, красила, стирала, гладила й не в тягар їй було містити в повній чистоті будинок. Зате якщо заміж вийде — всі вона вміє, у всім самостійною господаркою може бути, і чоловік її за це любити й цінувати стане. Недосипала Людочка часто, почувала слабість, але нічого, це можна пережити.

Тої часом повернувся з місць зовсім не віддалених усім в окрузі відома людина по прозванню Стрекач. На вид він теж нагадував чорного узкоглазого жука, щоправда, під носом замість щупалець — вусів у Стрекача була якась брудна наліпка, при посмішці, що нагадує оскал, оголювалися зіпсовані зуби, немов із цементних крихт виготовлені. Порочний з дитинства, він ще в школі займався розбоєм — віднімав у малят “серебрушки, пряники”, жуйку, особливо любив в “блескучей обгортці”. У сьомому класі Стрекач уже тягався з ножем, але відбирати йому ні в кого нічого не треба було — “мале населення селища приносило йому, як ханові, данина, усе, що він велів і хотів”. Незабаром Стрекач когось порізав ножем, його поставили на облік у міліцію, а після спроби зґвалтування почтальонки одержав перший строк — три роки з відстрочкою вироку. Але Стрекач не вгомонився. Громив сусідні дачі, загрожував хазяям пожежею, тому власники дач почали залишати випивку, закуску з побажанням: “Миленький гість! Пий, їли, відпочивай — тільки, заради Бога, нічого не підпалюй!” Стрекач прожировал майже всю зиму, але потім його все — таки взяли, він сіл на три роки. З тих пор знаходився “у виправно — трудових таборах, час від часу прибуваючи в рідне селище, начебто в заслужену відпустку. Тутешня шпана гужом тоді ходила за Стрекачом, набиралася розуму — розуму”, шануючи його злодієм у законі, а він не гребував, по — дрібному пощипував свою команду, граючи те в картишки, те в наперсток. “Тривожно жилося тоді й без того завжди в тривозі населенню, що перебуває, селища Вэпэрвэзэ. У той літній вечір Стрекач сидів на ослоні, попиваючи дорогою коньяк і томлячись без справи. Шпана обіцяла: "Не психуй. От маси з танців повалять, ми тобі цыпушек наймам. Скільки захочеш…"

Раптом він побачив Людочку. Артемка — Мило спробував замовити за неї слово, але Стрекач і не слухав, на нього знайшов кураж. Він піймав дівчину за пасок плаща, намагався посадити на коліна. Вона спробувала відскіпатися від нього, але він кинув неї через ослін і зґвалтував. Шпана перебувала поруч. Стрекач змусив і шпану “забруднитися”, щоб не один він був винуватцем. Увидя роздерту Людочку, Артемка — Мило оробел і спробував натягнути на неї плащ, а вона, збожеволівши, побігла, кричачи: “Мило! Мило!” Добігши до будинку Гаврилівни, Людочка впала на сходах і знепритомніла. Опам’яталася на старенькому дивані, куди допхала її жаліслива Гаврилівна, що сидить поруч і утішала жиличку. Придя в себе, Людочка вирішила їхати до матері.

У селі Вычуган “залишилося двд цілих удома. В одному вперто доживало своє століття баба Вычуганиха, в іншому — матір Людочки з вітчимом”. Все село, задохнувшаяся в дикоросте, з ледь натоптанной стежкою, була в забитих вікнах, що похитнулися шпаківнях, дико разросшимися меж хат тополями, черемшинами, осиками. У те літо, коли Людочка закінчила школу, стара яблуня дала небувалий урожай червоних наливних яблук. Вычуганиха стращала: “Дітлахи, не їжте ці яблука. Не на добре це!” “І один раз уночі живаючи гілка яблуні, не витримавши ваги плодів, обломилася. Голий, плоский стовбур залишився за расступившимися будинками, немов хрест із обламаною поперечкою на цвинтарі. Пам’ятник умираючій росіянці деревеньке. Ще однієї. “Эдак от, — пророкувала Вычуганиха, — одинова середь Росії кіл уб’ють, і пом’янути її, нечистою силою переведену, комусь буде…” Моторошно було бабам слухати Вычуганиху, вони невміло молилися, уважаючи себе невартими милості Божої.

Людочкина мати теж стала молитися, тільки на Бога й залишалася надія. Людочка хихикнула на матір і схлопотала ляпас.

Незабаром умерла Вычуганиха. Вітчим Людочки кликнув мужиків з ліспромгоспу, вони звезли на тракторних санях бабу на цвинтар, а пом’янути не на що й нема чим. Людочкина мати зібрала дещо на стіл. Згадували, що Вычуганиха була останньої з роду вычуган, засновників села.

Мати стирала на кухні, побачивши дочку, стала витирати об фартух руки, приклала їх до великого живота, сказала, що кіт з ранку “намивав гостей”, вона ще дивувалася: “Звідки в нас їм бути? А отут эвон що!” Оглядаючи Людочку, мати відразу зрозуміла — з дочкою скоїлося ихо. “Розуму великого не треба, щоб зміркувати, яка лихо з нею трапилася. Але через цю… неминучість всі баби повинні пройти… Скільки їх ще, лих — те, спереду…” Вона довідалася, дочка приїхала на вихідні. Зраділа, що подкопила до її приїзду сметану, вітчим меду накачав. Мати повідомила, що незабаром переїжджає із чоловіком у ліспромгосп, тільки “як народжу…”. Бентежачись, що наприкінці четвертого десятка зважилася родити, пояснила: “Саму дитину хоче. Будинок у селищі будує… а цей продамо. Але сам не заперечує, якщо на тебе його перепишемо…” Людочка відмовилася: “Навіщо він мені”. Мати зраділа, може, сотень п’ять дадуть на шифер, на стекла.

Мати заплакала, дивлячись у вікно: “Кому від цього розору користь?” Потім вона пішла достирывать, а дочка послала доїти корову й дров принести. “Сам” повинен прийти з роботи пізно, до його приходу встигнуть зварити юшку. Тоді й вип’ють із вітчимом, але дочка відповіла: “Я не навчилася ще, мама, не пити, не стригти”. Мати заспокоїла, що стригти навчиться “ коли — нито”. Не боги горщики обпалюють.

Людочка задумалася про вітчима. Як він важко, однак азартно вростав у господарство. З машинами, моторами, рушницею управлявся легко, зате на городі довго не міг відрізнити один овоч від іншого, косовиця сприймав як баловство й свято. Коли закінчили метати стоги, матір утекла готовити їжу, а Людочка — на ріку. Вертаючись додому, вона почула за про — мыском “звіриний рокіт”. Людочка дуже зачудувалася, побачивши, як вітчим — “мужик з голеною, сивуватої з усіх боків головою, із глибокими борознами на особі, весь у наколках, присадистий, довгорукий, ляскаючи себе по животі, раптом забігав вприпрыжку по обмілині, і хрипке ревіння радості викидав зі згорілі або перержавленного нутра мало їй знайомої людини”, — Людочка початку догадуватися, що в нього не було дитинства. Удома вона зі сміхом розповідала матері, як вітчим грався у воді. “Так де ж йому було купанью — те навчитися? З малолітства в посиланнях так у таборах, під конвоєм так охранским доглядом у казенній лазні. У нього життя — те ох — хо — хо… — Спохватившись, мати построжела й, немов комусь доводячи, продовжувала: — Але людина він чималий, може, і добрий”.

Із цього часу Людочка перестала боятися вітчима, але ближче не стала. Вітчим близько до себе нікого не допускав.

Зараз раптом подумалося: побігти б у ліспромгосп, за сім верст, знайти вітчима, притулитися до нього й виплакатися на його грубих грудях. Може, він її й погладить по голові, пошкодує… Зненацька для себе вирішила виїхати з ранковою електричкою. Мати не зачудувалася: “Ну що ж… коли треба, дак…” Гаврилівна не чекала швидкого повернення жилички. Людочка пояснила, що батьки переїжджають, не до її. Вона побачила дві мотузочки, прироблені до мішка замість лямок, і заплакала. Мати казала, що прив’язувала ці мотузочки до колиски, сунула ногу в петлю й зыбала ногою… Гаврилівна злякалася, що Людочка плаче? “Маму шкода”. Баба пригорюнилась, а її й пошкодувати комусь, потім попередила: Артемку — Мило забрали, особа йому Людочка все роздряпала… прикмета. Йому велено помовчувати, шаче смерть. Від Стрекача й бабу попередили, що якщо жиличка що зайве пискне, її цвяхами до стовпа приб’ють, а бабі хату спалят. Гаврилівна скаржилася, що в неї всіх благ — кут на старості років, вона не ложет його втратитися. Людочка пообіцяла перебратися в гуртожиток. Гаврилівна заспокоїла: бандюга цей довго не нагуляє, незабаром сяде знову, “а я тебе й скличу назад”. Людочка згадала, як, живучи в радгоспі, простудилася, відкрилося запалення легенів, неї поклали в районну лікарню. Нескінченною, довгою ніччю вона побачила вмираючого хлопця, довідалася від санітарки його нехитру історію. Вербований з якихось далеких місць, самотній хлопчик простиг на лісосіці, на скроні вискочив фурункул. Недосвідчена фельдшерка отругала його, що звертається по всяких дрібницях, а через день вона ж супроводжувала хлопця, що впав у безпам’ятство, у районну лікарню. У лікарні розкрили череп, але зробити нічого не змогли — гній почав робити своя руйнівна справа. Хлопець умирав, тому його винесли в коридор. Людочка довго сиділа й дивилася на людину, що мучиться, потім приклала долоньку до його особи. Хлопець поступово заспокоївся, із зусиллям відкрив ока, спробував щось сказати, але доносилося лише “ вусу — вусу… вусу…”. Жіночим чуттям вона вгадала, він намагається подякувати їй. Людочка щиро пошкодувала хлопця, такого молодого, самотнього, напевно, і полюбити нікого не успели, принесла табуретку, села поруч і взяла руку хлопця. Він з надією дивився на неї, щось шепотів. Людочка подумала, що він шепотить молитву, і став допомагати йому, потім утомилася й задрімала. Вона опам’яталася, побачила, що хлопець плаче, потисла його руку, але він не відповів на її потиск. Він осяг ціну жалю — “відбулося ще одне звичне зрадництво стосовно вмираючий”. Віддають, “віддають його живі! І не його біль, не його життя, їм своє страждання дорого, і вони хочуть, щоб скоріше скінчилися його борошна, для того, щоб самим не мучитися”. Хлопець відняв у Людочки свою руку й відвернувся — — — і “він чекав від її не слабкої розради, він жертви від її чекав, згоди бути з ним до кінця, може, і вмерти разом з ним. Отоді свершилось би чудо: удвох вони зробилися б сильніше смерті, повстали б до життя, у ньому з’явився б могутній порив”, відкрився б шлях до воскресіння. Але не було поруч людини, здатного пожертвувати собою заради вмираючого, а поодинці він не здолав смерті. Людочка бочком, як би викрита в негарному вчинку, крадькома пішла до свого ліжка. З тих пор не вмовкало в ній почуття глибокої провини перед покійним хлопцем — лісорубом. Тепер сама в горі й занедбаності, вона особливо гостро, зовсім відчутне відчула всю відкинутість умираючої людини. Їй стояло до кінця випити чашу самітності, лукавого людського співчуття — простір навколо все звужувалося, як біля того ліжка за лікарняною облупленою піччю, де лежав умираючий хлопець. Людочка засоромилася: “навіщо вона причинялася тоді, навіщо? Адже якби й справді була в ній готовність до кінця залишитися з умираючої, прийняти за нього борошно, як за старих часів, може, і справді виявилися б у ньому невідомі сили. Ну навіть і не свершись чудо, не воскресни вмираючий, однаково свідомість того, що вона здатна… віддати йому всю себе, до останнього подиху, зробило б її сильної, упевненої в собі, готової на відсіч злим силам”. Тепер вона зрозуміла психологічний стан в’язнів — одинаків. Людочка знову згадала про вітчима: от він мабуть із таких, із сильних? Так як, з якого місця до нього підступитися — те? Людочка подумала, що в лиху, на самоті всі однакові, і нема чого когось соромити й нехтувати. У гуртожитку місць поки не було, і дівчина продовжувала жити в Гаврилівни. Господарка вчила жиличку “вертатися в сутінках” не через парк, щоб “саранопалы” не знали, що вона живе
в селищі. Але Людочка продовжувала ходити через парк, де її один раз підловили хлопці, стращали Стрекачом, непомітно підштовхуючи до ослона. Людочка зрозуміла, що вони хочуть. Вона в кишені носила бритву, бажаючи відрізати “достоїнство Стрекача під самий корінь”. Про страшну цю помсту додумалася не сама, а почула один раз про подібний учинок жінки в перукарні. Хлопцям Людочка сказала, жаль, що немає Стрекача, “такий видний кавалер”. Вона розв’язно заявила: відвалите, хлопчики, піду переодягнуся в поношене, не багачка. Хлопці відпустили її для того, щоб скоріше повернулася, попередили, щоб не сміла “жартувати”. Удома Людочка переодяглася в стареньке плаття, підперезалася тією самою мотузочкою від своєї колиски, зняла туфлі, взяла аркуш паперу, але не знайшла ні ручки, ні олівця й вискочила на вулицю. По шляху в парк прочитала оголошення про набір юнаків і дівчин у лісову промисловість. Промайнула рятівна думка: “Може, виїхати?” “Так відразу інша думка перебила першу: там, у лісі — те, стрекач на стрекаче й усе з вусами”. У парку вона відшукала давно запримічену тополю з корявим суком над стежкою, захлиснула на нього мотузочку, сноровисто погодила петельку, нехай і тихоня, але по — деревенски вона вміла багато чого. Людочка забралася на обломыш тополі, надягла петлю на шию. Вона подумки попрощалася з рідн і близькими, попросила прощення в Бога. Як всі замкнуті люди, була досить рішучою. “І отут, з петлею на шиї, вона теж, як у дитинстві, затисла особу долонями й, відштовхнувшись ступнями, начебто з високого берега кинулася у вир. Безбережний і бездонний”. Вона встигла відчути, як серце в груди розбухає, здається, розламає ребра й вирветься із грудей. Серце швидко утомилося, ослабшало, і відразу всякий біль і борошна залишили Людочку… Хлопці, що очікують її в парку, стали вже лаяти дівчину, що обдурила їх. Одного послали в розвідку. Він крикнув приятелям: "Пазурі рвемо! До — Огти! Вона…" — Розвідник мчався стрибками від тополь, від світла”. Пізніше, сидячи в привокзальному ресторані, він з нервовим хохотком розповідав, що бачив тремтяче й тіло, що смикається, Людочки. Хлопці вирішили попередити Стрекача й кудись виїхати, поки їх не “забарабали”. Ховали Людочку не в рідному кинутому селі, а на міському цвинтарі. Мати часом забувалася й голосила. Удома Гаврилівна розридалася: за дочку вважала Людочку, а та що над собою зробила? Вітчим випив склянку горілки й вийшов на ґанок покурити. Він пішов у парк і застав на місці всю компанію на чолі зі Стрекачом. Бандит запитав мужика, що підійшов, що йому треба. “Подивитися от на тебе прийшов”, — відповів вітчим. Він рвонув із шиї Стрекача хрест і кинув його в кущі. “ Эт — Те хоч не споганюй, обсосок! Бога — Те хоч не лапайте, людям залишіть!” Стрекач пробував пригрозити мужикові ножем. Вітчим посміхнувся й невловимо — блискавичним рухом перехопив руку Стрекача, вирвав її з кишені разом зі шматком матерії. Не давши бандитові отямитися, згріб воріт сорочки разом із фраком, поволок Стрекача за шиворот через кущі, жбурнув у канаву, у відповідь пролунав несамовитий крик. Витираючи руки об штани, вітчим вийшов на доріжку, шпана заступила йому дорогу. Він уперся в них поглядом. “Сьогодення, непридуманого пахана відчули хлопці. Цей не бруднив штани брудом, давно вже ні перед ким, навіть перед самим брудним конвоєм на коліна не ставав”. Шпана розбіглася: хто з парку, хто тяг Стрекача, що напівзварився, з канави, хтось за “швидкої” і повідомити полуспившейся матері Стрекача про долю, що осягла її сыночка, бурхливий шлях якого від дитячої виправно — трудової колонії до табору строгого режиму завершився. Дійшовши до окраїни парку, вітчим Людочки спіткнувся й раптом побачив на сучку обривок мотузки. “Якась колишня, до кінця їм самим не пізнана сила високо його підкинула, він уловився за сук, той скрипнув і відвалився”. Потримавши сук у руках, чомусь понюхавши його, вітчим тихо мовив: “Що ж ти не обломився, коли треба?” Він скришив його в шматки, розкидавши в сторони, поспішив до будинку Гаврилівни. Придя додому й випивши горілки, зазбирався в ліспромгосп. На достатній відстані за ним поспішала й не поспівала дружина. Він взяв у неї пожитки Людочки, допоміг забратися по високим сходам у вагон електрички й знайшов вільне місце. Мати Людочки спочатку шепотіла, а потім у голос просила Бога допомогти народити й зберегти хоча б це дитя повноцінним. Просила за Людочку, що не зберегла. Потім “несміливо поклала голову йому на плече, слабко притулилася до нього, і здалося їй, або насправді так було, він

Схожі публікації