Джен Эйр рано втратила батьків і тепер жила у своєї тітки, миссис Рид. Життя її була не цукор. Справа в тому, що миссис Рид була їй не рідною тіткою, а всього лише вдовою брата матері. Про батьків дівчинки вона трималася самої невисокої думки, і як же інакше, адже мати Джен, походити з гарної сім’ї, вийшла за священика, у якого не було й гроша за душею. З батьківської сторони, говорили Джен, родичів у неї не залишилося, а якщо й залишилися, то це були не джентльмени — люди бідні й погано виховані, так що й говорити про неї не коштувало.

Домашні — сама миссис Рид, її діти Джон, Элиза й Джорджиана й навіть прислуга — усе щогодини давали зрозуміти сироті, що вона не така, як усе, що тримають її тут лише з великої милості. Одностайно всі вважали Джен злою, брехливою, зіпсованою дівчинкою, що було чистої води неправдою. Навпроти, зл і брехливими були юні Риды, які (особливо Джон) любили переводити Джен, затівати з нею сварки, а потім виставляти її у всім винуватої.

Якось раз після однієї з таких сварок, що закінчилася бійкою із Джоном, Джен на кару замкнули в Червоній кімнаті, самої таємничої й страшної в Гейтсхэд — Холі — у ній випустив свій останній подих містер Рид. Від страху побачити його примару бідна дівчинка знепритомніла, а після з нею зробилася гарячка, від якої вона довго не могла оправитися.

Не випробовуючи бажання возитися із хворобливою й такою дурною дівчинкою, миссис Рид вирішила, що прийшла настав час визначити Джен у школу.

Школа, на багато років стала для Джен рідним будинком, іменувалася Ловуд і була місцем малоприємним, а при ближчому розгляді виявилася сирітським притулком. Але в Джен не залишалося в минулому теплої домівки, і тому вона не занадто переживала, очутившись у цьому похмурому й холодному місці. Дівчинки тут ходили в однакових платтях і з однаковими зачісками, усе робилося по дзвінку, їжа була препоганої й убога, учительки грубої й бездушні, вихованки забиті, сумовиті й озлоблені.

Серед учительок виключення виявляла собою директриса мисс Темпль: у душі її було досить тепла, щоб обділяти їм знедолених дівчинок. Між вихованками теж найшлася одна несхожа на інших, і Джен з нею міцно здружилася. Кликали цю дівчинку Элен Берні. За місяці дружби з Элен Джен дуже багато чого довідалася й зрозуміла, і головне, що Бог — не грізний наглядач за дурними дітьми, а люблячий Батько небесний.

Джен Эйр провела в Ловуде вісім років: шість як вихованка, дві — учительки.

Одного чудового дня вісімнадцятирічна Джен раптом всією істотою своїм зрозуміла, що не може більше залишатися в Ловуде. Вона бачила єдиний спосіб вирватися зі школи — знайти місце гувернантки, Джен дала об’яву в газету і якийсь час через одержала привабливе запрошення в маєток Торнфилд.

У Торнфилде її зустріла привабливого виду літня дама — домоправителька миссис Фэйрфакс, що пояснила Джен, що ученицею її стане мисс Адель, підопічна власника садиби містера Эдварда Рочестера (як пізніше довідалася Джен, дочка коханки Рочестера, французької певички, що кинула спочатку коханця, а потім і Адель). Сам містер Рочестер бував у Торнфилде лише рідкими раптовими наїздами, більшу частину свого часу проводячи десь на континенті.

Атмосфера Торнфилда й у порівняння не йшла з тої, у який Джен провела попередні вісім років. Усе тут обіцяло їй приємне безбурне життя, незважаючи на те що в будинку, мабуть, ховалася якась таємниця: іноді ночами відбувалися дивні речі, чувся нелюдський регіт… Все — таки часом дівчину долало почуття туги й самітності. Нарешті, як завжди зненацька, у Торнфилде з’явився містер Рочестер. Міцно збитий, широкоплечий, смаглявий, із суворими, неправильними рисами особи, він аж ніяк не був красенем, якесь обставина в глибині душі порадувало Джен, упевнену, що жоден красень ніколи б не вдостоїв її, сіру мишку, і дещицею уваги. Між Джен і Рочестером майже відразу ж зародилася глибока взаємна симпатія, що обоє вони ретельно приховували. вона — за прохолодною шанобливістю, він — за грубувато — добродушною насмішкуватістю тону.

Джен довелося випробувати борошна ревнощів, хоча сама вона собі в цьому й не визнавалася, коли Рочестер із всіх гостювали в Торнфилде світських дам почав віддавати підкреслена перевага якоїсь мисс Бланш, красуні, неприродної, на думку Джен, до мозку костей. Пішли навіть толки про швидке весілля.

Джен була зосереджена на смутних міркуваннях про те, куди їй податися, коли Рочестер приведе в будинок молоду дружину, а Адель буде відправлена в школу. Але отут нежданно — негаданно Эдвард Рочестер відкрив свої почуття й зробив речення не Бланш, а їй, Джен. Джен радісно відповістила згодою, возблагодарив Бога, тому що давно вже всією душею любила Эдварда. Весілля вирішили зіграти через місяць.

За приємними турботами місяць цей пролетів як один день. І от Джен Эйр і Эдвард Рочестер коштують перед вівтарем. Священик зовсім уже було зібрався оголосити їхнім чоловіком і дружиною, як раптом на середину церкви виступила якась людина й заявив, що шлюб не може бути укладений, оскільки в Рочестера вже є дружина. Убитий на місці, той не став сперечатися. Усе в сум’ятті покинули церкву.

У виправдання собі Эдвард розкрив що несостоялись миссис Рочестер так, що оберігається ретельно таємницю, свого життя.

У молодості він виявився в досить скрутному матеріальному становищі тому, що батько, щоб уникнути роздроблення володінь, усе заповів його старшому братові. Не бажаючи, однак, залишати молодшого сина жебраком, він посватав Эдварду, тоді ще безвусому недосвідченому молодикові, багату наречену з Вест — Індії. При цьому від Эдварда сховали, що в роді в Берти були божевільні й запійні п’яниці. Після весілля дурна спадковість не сповільнила позначитися й у ній; дуже незабаром вона зовсім втратила людський вигляд, перетворившись у бездушна злісна тварина. Йому не залишалося нічого, крім як сховати Берту під надійним доглядом у своєму родовому гнізді — і батько й брат Эдварда до цього часу вмерли, — а самому зажити життям молодого заможного холостяка. Це сміх його дружини лунав по ночах у Торнфилде, це вона, вирвавшись із затвора, якось ледве було не спалила сплячих мешканців будинку, а в ніч перед весіллям Джен і Эдварда страшною примарою з’явилася в спальню нареченої й розірвала фатові.

Нехай Джен не могла бути його дружиною, але Рочестер благав її залишитися з ним, адже вони любили один одного… Джен була непохитна: якомога швидше їй випливало покинути Торнфилд, щоб не піддатися спокусі.

Рано ранком, майже зовсім без грошей і багажу, вона села в диліжанс, що випливає в північному напрямку, і поїхала, сама не знаючи куди. Два дні через кучері висадили Джен на якімсь перехресті серед безкрайніх пустищ, тому що, щоб їхати далі, у неї не було грошей.

Бедняжка чудом не вмер від голоду й холоду, скитаясь по незнайомих диких місцях. Вона трималася з останніх сил, коли ж і вони неї залишили, у нестямі впала у дверей будинку, у який її не пустила обережна служниця.

Джен підібрав місцевий священик Сент — Джон Риверс, що жив у цьому будинку разом із двома своїми сестрами, Діаною й Мэри. Це були добрі, гарні, утворені люди. Вони відразу сподобалися Джен, а вона — їм, однак з обережності дівчина назвалася не теперішньої, а вигаданим прізвищем і не стала розповідати про своє минуле.

Виглядом Сент — Джон виявляв повну протилежність Рочестеру: це був високий блондин з фігурою й особою Аполлона; в очах його світилися надзвичайна наснага й рішучість. У Сент — Джона була закохана Розамунда, красуня дочка самого богатого в окрузі людини. Він також харчував до неї сильне почуття, що, однак, усіляко гнав від себе, уважаючи низького й невартим свого високого призначення — нести світло Євангелія язичникам, що животіє в тьмі. Сент — джон збирався відправитися місіонером в Індію, але колись йому необхідно було обзавестися супутницею й помічницею в життєвому подвигу. Джен, на його погляд, як не можна краще підходила на цю роль, і Сент — Джон попросив її стать його дружиною. Про любов, який її знала й розуміла Джен, тут не йшло й мовлення, і тому вона рішуче відмовила молодому священикові, виразивши в той же час готовність піти за ним як сестра й помічниця. Такий варіант був неприйнятний для духовної особи.

Джен з великим задоволенням віддавала всі свої сили викладанню в сільській школі, відкритої за допомогою Сент — Джона на гроші місцевих заможних людей. Одного чудового дня священик зайшов до неї після уроків і почав викладати історію… її власного життя! Велике ж було здивування Джен, однак оповідання, що пішло далі, розставило все по своїм, несподіваним, місцям. Випадково довідавшись справжнє прізвище Джен, Сент — Джон дещо запідозрив: ще б, адже вона збігалася із прізвищем його покійної матері. Він навів довідки й переконався в тім, що батько Джен доводився рідним братом їх з Мэри й Діаною матері, у якої був ще другий брат, Джон Эйр, що розбагатів на Мадейрі й кілька років тому назад безуспішно намагався розшукати племінницю, Джен Эйр. Померши, саме їй він заповів весь свій стан — цілих двадцять тисяч фунтів. Так, відразу, Джен стала багатої й придбала двох милих кузин і кузена. По своїй великодушності вона порушила волю покійного дядюшки й наполягла на тому, щоб надзвичайна спадщина була розділена нарівно між племінниками.

Як ні добре жилося їй з новознайденими родичами, як не любила вона свою школу, одна людина володіла її думами, і тому, перш ніж вступити в нову пору життя, Джен не могла не відвідати Торнфилд. Як же уражена була вона, коли замість величного будинку її погляду стали обгорілі руїни. Джен звернулася з розпитами до сільського трактирника, і той розповів, що винуватницею пожежі була божевільна дружина Рочестера, що і загинула в полум’ї. Рочестер спробував було врятувати її, але його самого придавило покрівлею, що звалилася; у результаті він втратився кисті правої руки й повністю осліп. Тепер власник Торнфилда жив в іншому своєму маєтку неподалік. Туди, не втрачаючи часу, і поспішила Джен.

Фізично Эдвард нітрохи не здав за рік, що пройшов від дня зникнення Джен, але на особі його лежав глибокий відбиток перенесених страждань. Джен з радістю стала очами й руками найдорожчого їй людини, з яким відтепер була нерозлучна.

Пройшло небагато часу, і ніжні друзі вирішили стати чоловіком і дружиною. Через два роки після одруження до Эдварду Рочестеру стало вертатися зір; це лише додало щастя й без того щасливій парі. Діана й Мэри теж щасливо вийшли заміж, і тільки Сент — Джонові було призначено в суворій самітності вершити подвиг духовної освіти язичників

Схожі публікації