Частина 1

Починається роман з похорону Марії Миколаївни Живаго (примітне саме прізвище. Впадає в око оксюморон — «Кого ховають?» — «Живаго» і багатозначність даного слова, яким, за словами Пастернаку, до революції називалися мануфактури, пиріг, банк а також вигук: «і один час у Москві можна було крикнути візникові "до Живаго!", зовсім як "до чорта на кулички!"»). Ми знайомимося із сином Марії Миколаївни, Юрою, «батько якого давно кинув їх і розвіяв по вітрі їхній мільйонний стан». Юра живе зі своїм дядьком, Миколою Миколайовичем Веденяпиным, ченцем, расстриженным за власним бажанням. Улітку 1903 року дядько із племінником відправилися в Дуплянку, щоб відвезти місцевому педагогові й популяризаторові знань Воскобойникову коректуру його книжки по земельному питанню, що через цензуру, що підсилилася, видавництво просило переглянути. Батько Микола була людина, що пройшла толстовство й революцію й шедший увесь час далі. Юра любив його за те, що він був схожий на матір, був позбавлений упередження проти незвичного. Н. Н. має свій власний погляд на історію: «А що таке історія? Це встановлення вікових робіт з послідовної розгадки смерті і її майбутньому подоланню. Для цього відкривають математичну нескінченність і електромагнітні хвилі, для цього пишуть симфонії. Рухатися вперед у цьому напрямку не можна без деякого підйому. Для цих відкриттів потрібне духовне встаткування. Дані для нього втримуються в Євангелії. Століття й поколенья тільки після Христа вільно зітхнули. Людина вмирає не на вулиці під забором, а в себе в історії, у розпалі робіт, присвячених подоланню смерті, умирає, сам присвячений цій темі (любов до ближнього, ідея вільної особистості, ідея життя як жертви.)»).

Наступний наш герой — єврей Миша Гордон, «одинадцятирічний хлопчик із замисленою особою й більшими чорними очами». Він був стурбований, і почуття безтурботності не облагороджувало його. На розуміючи причин соціальної нерівності («Що значить бути євреєм? Для чого це існує?»), Миша поступово сповнився презирством до дорослих, що не сумели розварити цю кашу. Він їде в поїзді другого класу разом з батьком. І раптом поїзд зупиняється. Відбулося самогубство. Самогубець часто заходив у купі Гордонов. «Батько говорив, що це відомий багатій, добряга й шелапут, уже наполовину несамовитий. Не соромлячись Мишиного присутності, він розповідав про свого сина, Мишином ровеснику, і про покійницю дружині, потім переходив до своєї другої родини, теж покинутої. Отут він згадував щось нове, бліднув від жаху й починав заговорюватися й забуватися. До Мише він виявляв непояснену, імовірно, відбиту й, може бути, не йому призначену ніжність». Його супроводжував «щільний, нахабний, гладко виголений і чепуристий адвокат» Віктор Іполитович Комаровский. Ясно, що самогубцем був Андрій Живаго.

Третій хлопчик — Інокентій Дудоров, син терориста Дементия Дудорова, що відбуває каторгу й молодий красуні, «вічно чим — небудь захоплива — бунтарями, крайніми теоріями, знаменитими артистами, бідними невдахами».

«Він був дивний хлопчик. У стані порушення він голосно розмовляв із собою. Він наслідував матері в схильності до високих матерій і парадоксів.»

Неможливість розібратися у власних почуттях приводить хлопчика до такого висновку: «А ця Надя! Якщо їй п’ятнадцять років, виходить, вона має право задирати ніс і розмовляти з ним як з маленьким? От він їй покаже! "Я її ненавиджу, — кілька разів повторив він про себе. — Я її вб’ю! Я покличу її качатися на човні й утоплю". Також Ника помышляет кинути гімназію й утекти піднімати повстання до батька в Сибір. Але з утопленням нічого не виходить: вони обоє падають у воду й Ника (по^ — дорослому!) просить прощення.

Частина 2.

1905 рік. У класі Наді Кологривовой з’являється нова учениця Лара Гришар, дочка німкені, що обрусіла, що приїхала з Уралу. «Амалия Карлівна була повна блондинка років 35, у якої серцеві припадки перемінялися припадками дурості. Вона була страшна боягузка й смертельно боялася чоловіків. Саме тому вона з переляку й від розгубленості кидалася в їхні обійми» Мати її, Амалия Карлівна, придбала швейну фабрику за порадою друга родини й небезкорисливого заступника Комаровского.

Віктор Іполитович заглядався на гарненьку Лару, що має ясний розум і легкий характер. «Вона була самою чистою істотою на світі». На балі юрист целую дівчину. «Дівчинці лестило, що Віктор витрачає на неї свій час. Ловеласничанье Комаровского зачарувало її зухвалістю. Але запал її швидко проходив. Ниюча надломленість і жах перед собою надовго вкоренилися в ній». Вона розуміла, що його прохання женитися минулого порожніми словами, що все несерьезно. Надин приятель, Дудоров, був прямий, горд і неговіркий, як вона й тому її не приваблював.

Далі перед нами з’являється залізниця. Вона готується бунтувати. Петро Худолеев лицює свого малолітнього учня Юсупку. За нього заступається Саелий Тиверзин, чоловік тієї, за кого Петро сватався в молодості. Він рятує Юсупку. Павла Антипова забирають в армію й сина його, веселого й товариського Патулю, Тиверзины беруть на виховання. Він благоговіє перед Ларой.

На фабриці Амалии Гришар відбувається страйк. Працьовиті й любляча господарка швачки кидають роботу, мотивуючи це тим, що це «для користі власниці й закладу»

6 місяців зв’язку з Комаровским перевищили чашу Лариного терпіння й вона вирішується погодиться на пропозицію Наді Кологривовой стати вихователькою її сестри Липи. Вона таємно переказує гроші батькам Патули й мріє після закінчення університету обвінчатися з «люблячої її до божевілля» парубком. Коли Липа встала на ноги, її стало обтяжувати гостинність Кологривовых. На початку 1911 року вона вирішила почати нове, самотнє життя на гроші, прошені в Комаровского.

Тим часом Микола Миколайович (1905) визначає Юру в родину Громеко, двох братів — хіміків, один із яких, Олександр Олександрович одружений на Ганні Іванівні, власниці величезної дачі біля Юрятина на Уралі. Там він зближається з Тонею Громеко й гімназистом — однокласником Мишей Гордоном.

Розділ 3. Весь листопад 11 року Ганна Іванівна була хвора. Тоня кінчала юристом, Миша — філологом, а Юра — лікарем. Він хотів займатися чим — небудь загальнокорисним. Тим часом Микола Миколайович писав свою книгу про історію як другий вселеної, що споруджується людством у відповідь на явище смерті за допомогою явищ часу й пам’яті. Під впливом Н. Н. навіть подумував про надходження в духовну семінарію. Ганні Іванівні стає усе гірше. Юра намагається його утішити. «Людина в інших людях і є душу людини. від що ви є, от чим дихало, харчувалося, впивалося все життя ваша свідомість. Вашої душою, вашим

безсмертям, вашим життям в інші. І що ж? В інші ви були, в інших і залишитеся. І яка вам різниця, що потім це буде називатися пам’яттю. Це будете ви, що ввійшла до складу

майбутнього».

«…Смерті немає. Смерть не по нашій частині. А от ви сказали талант, ця інша справа, це наше, це відкрито нам. А талант — у вищому найширшому понятті є дарунок життя».

Перед смертю Ганна Іванівна заповість Тоні і Юрі зв’язати свої долі. Юра сповнився до Тоні «тим гарячим співчуттям і боязким здивуванням, що є початок страсті». Юра й Лара зустрічаються на ялинці у Светницких. Лара стріляє в Комаровского, але промахується й попадає в іншу людину.

Частина 4.

Комаровский вирішує зняти Ларе кімнату, бути осторонь і клопотати за те, щоб з неї зняли обвинувачення через те, що вона стріляла в нього й дістане висновок медэкспертизы про те, що Лара в момент убивства була несамовита. Лара й Патуля розписалися й переїхали в рідне місто Лары Юрятин. У них народилася дочка Катенька. Жінка викладала в жіночій гімназії, працювала не покладаючи рук і була щаслива. Вони вносили у своє життя штучність: вона — гнітючою добротою й турботами, а він — острахом не догодити їй, наприклад, у докорі про те, що до нього вона належала іншому чоловікові. Заплутавшись у своїх почуттях («А може бути й у нього це не любов, а вдячна розгубленість перед її красотою й великодушністю?»), він їде на фронт, так і не оцінивши материнського почуття, що вона все життя підмішувала у свою ніжність до нього, і не догадувався, що така любов більше звичайної жіночої. Коли листа від чоловіка перестали до неї приходити, вона надійшла сестрою на санітарний поїзд і відправилася в те місце, звідки був послано останній лист.

Антипов був узятий у полон. У полку білого Галлиулина (Юсупка, своїм військовим піднесенням зобов’язаний своєму мучителеві) ходили слухи, що він загинув. Галлиулин змінився зміні Павла Павловича: «із соромливого, схожого на дівчину й сміхотливого чепуруна — пустуна вийшов нервовий, геть усе знаючий, презирливий іпохондрик. Він був розумний, дуже хоробрий, мовчазний і глузливий».

Осінь 1915 року. У Юрія Андрійовича (як його всі частіше тепер називають) народилася дочка. Його викликали на фронт доктором. Вони їхали в одному поїзді з Ларой. Зустрівши Гордона, він міркує про долю єврейства: «про другорозрядні сили, зацікавлених у вузькості, у тім, щоб увесь час була мова про який — небудь народ, переважно малому, щоб він страждав, щоб можна було судити й виряджати й наживатися на жалості. Повна й безроздільна жертва цієї стихії — єврейство. Національною думкою покладена на нього мертвуща необхідність бути й залишатися народом і тільки народом протягом століть, у які силою, що вийшла ніколи з його рядів, увесь світ урятований від цього завдання, що принижує… Отчого не сказали: "Отямитеся. Досить. Більше не треба. Не називайтеся, як раніше. Не збивайтеся в купу, розійдіться. Будьте з усіма. Ви перші й кращі християни миру. Ви саме те, чому вас протиставляли самі гірші й слабкі з вас». Німці прорвали оборону, і лазарет терміново евакуювали. Лара й Живаго виявилися в одному госпіталі, у місті Мелюзееве. Від Галиуллина вона довідалася, що Антипов у полоні. Лара планує переїхати ближче до Москви, до залишеного на піклування Липи Катеньке, адже «недавно були святі борг перед батьківщиною, військова доблесть, високі суспільні почуття. Але війна програна, це — головне нещастя, і від цього все інше, усе розвінчано, ніщо не святе». У Росії відбувається революція.

Частина 5.

Робота часто зіштовхувала Живаго з Антиповой. Вони, самі того не підозрюючи, любили один одного. Ми бачимо відношенні доктора до революції: «Війна була штучною перервою життя, точне існування можна на час відстрочити (яка нісенітниця!). Революція вирвалася проти волі, як занадто довго затриманий подих. Кожний ожив, переродився, у всіх перетворення, перевороти. Можна було б сказати: з кожним трапилося по двох революції, одна своя, особиста, а інша загальна. Мені здається, соціалізм — це море, у яке повинні струмками влитися всі ці свої, окремі революції, море життя, море самобутності. Море життя, сказав я, того життя, яку можна бачити на картинах, житті гениализированной, життя, творчо збагаченої. Але тепер люди вирішили випробувати її не в книгах, а на собі, не у відволіканні, а на практиці».

Близьке до Юрятину сіло Зыбушино проголошує Зыбушинскую республіку. От — от, що оперився генерал, Гинц вирішує втихомирити повстання, надавивши на жалість, але необачно згадує про те, що більшовики можуть і силу застосувати обрушує на себе гнів юрби й зрештою гине.

Незабаром Лара їде. Якийсь час погодя Юрятин залишає й Живаго. У дорозі він знайомиться з екстремістом Погорілих, «філософія якого наполовину складалася з положень анархізму, а наполовину із чистої мисливської брехні»

Частина 6.

Нарешті Живаго прибуває додому. Тоня потіснилася на кілька кімнат, віддавши їхньому госпіталю. Доктор дуже зрадів, позбувшись від «безодні зайвого». Ю. А. почуває себе самотнім. «Поки порядок речей дозволяв забезпеченим дуріти й чудесить на рахунок незабезпечених, як легко було прийняти за справжня особа й самобутність цю примху й право на ледарство, яким користувалася меншості, поки більшість терпіла!

…Але тільки — но піднялися низи й пільги верхів були скасовані, як швидко всі злиняли, як без жалю розсталися із самостійною думкою, який ні в кого, видно, не бувало!»

«И от виявилося, що тільки життя, схожа на життя навколишніх і серед її безвісти потопаюча, є життя справжня, що щастя відособлене не є щастя, так що качка й спирт, які здаються єдиними в місті, навіть зовсім не спирт і не утік. Це засмучувало найбільше».

Приїхав Микола Миколайович. «Йому лестила роль політичного краснобая й суспільного очарователя. …І він хизувався тепер газетною начитаністю, точно так само, як колись відкинутими книгами й текстами орфиков».

Живаго вірить у перемогу соціалізму в такому ключі, як він його розуміє: «Ми забудемо частину минулого й не будемо шукати небувалому пояснення. порядок, Що Настав, обступить нас зі звичністю лісу на обрії або хмар над головою. Він оточить нас отовсюду». Але він помилявся (« — Але ж, видно, гроза була, поки ми базікали, — сказав хтось»). Ю. А. ще сподівався на майбутнє, але потай його боявся. Вони бідували й гинули. Він пише, але йому заважає дух смерті, що з’являє у вигляді хлопчика в маренні: хіба може бути користь від смерті, хіба може бути в допомогу смерть (один з лейтмотивів роману)?

Зненацька оголошується єдинородної брат Ю. А., Євграф. Він пропонує родині переїхати, щоб не загинути з голоду, розбазарюючи колишні дедушкины лісу. А також утекти з метою більшої непомітності.

«У квітні того ж року Живаго всією родиною виїхали на далекий Урал, у колишній маєток Варыкино біля міста Юрятина».

Частина 7.

У поїзді Живаго довідався, що в Юрятине місцевими військами командує Галлиулин. Там же він зустрічається зі Стрельниковым. Дві риси, двоє страстей відрізняли його.

«Він мислив незаурядно ясно й правильно…він почував гаряче й шляхетно. Але для діяльності вченого, його розуму бракувало дарунка несподіваності, сили, непередбаченими відкриттями нарушающей стрункість порожнього передбачення. А для того щоб робити добро, його принциповості бракувало безпринципності серця, що не знає загальних випадків, а тільки частки, і яке велико тим, що робить мале. Він уважав життя величезною ареною, на якому, чесно дотримуючи правила, люди состязаются в досягненні досконалості. Коли виявилося, що це не так, йому не спало на думку, що він не правий, спрощуючи миропорядок. Надовго загнавши образу усередину, він став плекати думку стати коли — небудь суддею між життям і її темними початками, що перекручують, вийти на її захист і помститися за неї. Розчарування озлобило його. Революція його озброїла».

Книга друга. Частина 8

Юрятин відмовився приймати поїзд, через те, що міст був висаджений. Попутник Самдевятов обіцяє постачати Живаго продуктами й розповідає про білий Микулицыне, що має садибу у Варыкино: «Двадцять п’ять років тому Микулицын приїхав з Петербурга. Він був висланий сюди під нагляд поліції. Микулицын приїхав, одержав місце керуючого в Крюгера й женився. Отут у нас були чотири сестри Тунцевы: Агрипина, Євдокія, Глафіра й Серафіма. На першій він женився. Їхній син, Ливерий, утік на фронт більшовиком, зараз же командує партизанами, «Лісовими братами». Його мати загинула від горя. Його батько — есер. Тунцева Євдокія (Авдотья) — конфузлива бібліотекарка, Глафіра — бой — дівка, чудо — робітниця, перукарка. Загальна думка, в один голос, що партизанський ватажок Лісових у цю тітку, Серафіма проповідує друге пришестя, збожеволіла.

Микулицын приймає гостей. Від нього Живаго довідається, що в них працював Антипов, чоловік місцевої вчительки.

Частина 9.

Її становлять міркування доктора:

1. Про Самдевятове, заступнику родини й багатьох — багатьох людей. Він можу б обкрдывать скарбницю й ніхто б цього не довідався, але він возиться з нескінченною кількістю людей. Живаго вважає, що якби він не ускладнював свого життя так нерасчетливо, те вмер би з нудьги

2. Про вагітність: «Особа жінки міняється. Не можна сказати, щоб вона подурнела.

Але її зовнішність, що раніше цілком перебувала під її спостереженням, іде з — під її контролю. Нею розпоряджається майбутнє, що вийде з її й уже більше не є вона сама. Цей вихід вигляду жінки з — під її нагляду носить вид фізичної розгубленості, у якій тьмяніє її особа, грубіє шкіра й починають по — іншому, не так, як їй хочеться, блищати ока, точно вона всім цим не попоралася й запустила… Її бог у дитині. Матерям великих людей повинне бути знайомо це відчуття. Але все решительно матері — матері великих людей, і не їхня провина, що життя потім обманює їх».

3. Мистецтво. «Послухати: зоря майбутнього, світочі людства — здається: широта фантазії а насправді — пишномовно по недоліку даровния. Казково тільки рядове, коли його торкнеться рука генія. Кращий урок щодо цього — Пушкін. Гоголь, Достоєвський готувалися до смерті, шукали змісту, підводили підсумки, а ці до кінця були отвлечны поточними частковостями артистичного покликання, що життя прожили як нікого не дотичну частковість, і тепер ця частковість виявляється спільною справою». Мистецтво — є розповідь про щастя існування

4. Про історію (Частина 14): «Ліс не пересувається, ми не можемо його накрити, підстерегти за переменою місця. Ми завжди застаємо його в нерухомості. І в такій же нерухомості застигаємо ми вічно зростаючу, вічно мінливу, неуследимую у своїх перетвореннях життя суспільства, історію».

У місцевої библикотеке Живаго бачить Антипову. Її особливість відразу кидається йому в очі («Вона читає так, начебто це щось найпростішою, доступне твариною» і т.д.) і наступного дня він скасовує всі плани й відправляється искть Ларису Федорівну. Виявляється, що вона живе в будинку з фігурами, у якому раніше висіли театральні афишы, а зараз — нові декрети.

Вони розмовляють про Стрельникове: «Він надолужить зло, що він приніс. Самоправці революції жахливі не як лиходії, а як механізми без керування, що як зійшли з рейок машини. Стрельников такий же як вони божевільний, тільки він збожеволів не на книжці, а на пережитому й вистражданому. Я не знаю його таємниці, нона в нього є. Поки він потрібний більшовикам, вони його терплять. Але при першому миновании потреби його отшвырнут без жалю ладь і розтопчуть, як багатьох військових фахівців до нього». Лара затверджує, що революція близька їй, що завдяки Галлиулину, синові двірника, що став білим генералом вона врятувала багато людей і тільки в поганих книжках усе діляться на чорні й білі. Живаго довідається, що стрельников — чоловік Лары. Лара знайомить його з дочкою, «рано замисленим, самотньо зростаючою дитиною» Катенькой. Тепер Паша в Сибіру бореться з Галлиулиным. Йому потрібні покласти військові лаври до ніг родини, стати переможцем.

Живаго знемагав від нечистої совісті. Ідеї «вільної любові» йому були далекі. Він вирішив у всім зізнатися Тоні й більше не їздити до Ларе. Лара не хотіла засмучувати важкими сценам Ю. А., тому що розуміла, що йому й самому важко, але в неї н вийшло. По шляху додому його примусово мобілізували медичним працівником у загін «Лісових братів»

Частина 10

Перед нами з’являється крамарка Галузина, що згадує свою царську молодість, непитущого батька, сімейне справу — в’язання й справжній момент — заклик сина в армію й необхідність камені перевертати, гори рухати, землю рити». Уб’ють ці собі на розумі нові революціонери Власушку, не подивляться, як Колчак, на селянське господарство.

На партійних зборах сиділи почесні гості — Тиверзин і старший Антипов. Люди до ніг яких революція поклала свої жертви стояли мертыми бовдурами, з яких революція вибила все живе. Партизанським вождем був Ливерий, доповідачем — Костоед — Амурський також відомий як Берендей і товариш Лидочка.

Глава 11.

Ю. А. другий рік пропадав у полоні в партизанів. Його суспільство любив Ливерий і клав його ночувати у свій намет. Якось у бої йому довелося стріляти. Двох він зачепив і ранив, а третьому це коштувало життя. Дібравшись ближче, доктор зрозумів, що поранення несмертельно й поранений без пам’яті. Його виходили, хоча він і не таїв, що після видужання повернеться в армію Колчака.

«Переробка життя! Так можуть міркувати тільки люди, що не відчули духу життя. Матеріалом життя ніколи не було. Вона сама — безупинно себе оновлюючий початок, вона сама себе вічно переробляє, вона сама куди вище теорій». Власители дум грішать тим, що хочуть ощасливити навіть тих, хто про це не просить, так, Живаго повинен бути вдячний суспільству Ливерия за волю від родини. Живаго знайомиться з Памфимом Палых, що мучется тому, що вбив Гинца й, злякавшись убивства своєї родини, убиває їх і себе. Живаго збігає з табору.

Глава 13.

Темно — русява борода, який обростив доктор, початки сивіти. Він був у виміняних обносках із чужого плеча, що не гріли його. У будинку з фігурами він знаходить записку від Лары, у якій вона просить його залишатися тут. На будинку вішають черговий декрет про боротьбу з корупцією, що втримує хліб. Але влади марили вже багато років на одні й тих ж тем. Хліба не було й у спомині. Всі спекулянти були знищені змістом колишніх декретів. Його мучить совість із приводу зради дружині. Він прокидається в маренні. Над ним коштує Лара. Все життя він що — небудь робив, але як добре була самому стать річчю, добутком у її милостливых руках. Для них мговения, коли в їхнє існування залітала мить страсті були мінутами одкровення й дізнавання всі нового про себе. Виявляється, що Комаровский — злий геній обох. Батька Антипова засилають на каторгу. Нависає погроза арешту. Доктор одержує листа від дружини, з якого довідається, що вона із сином за кордоном і знає про його зв’язок з Антиповой і не тримає на нього зла. Дочку назвали Машенькой на честь покійної бабусі.

Частина 14.

Приїжджає Комаровский. Він пропонує перевести пари на Далекий Схід, де він буде служити міністром юстиції в уряді, що складається тільки наполовину з більшовиків. Також юрист обіцяє клопотати про долю Стрельникова й переправі Живаго за кордон. Їхати в Москву занадто небезпечно. Живаго вирішує їхати в занедбане Варыкино. Доктор спускає Комаровского зі сходи й відмовляється їхати разом з Комаровским: «Ми не в однаковому положенні. Навіть якби ти хотіла розділити мою загибель, ти не вправі собі цього дозволити. У тебе дочка». Вони оселилися в безлюдному Варыкино. Неподалік жили вовки. «Ю. А. почував, що мріям його про більше міцне запровадження не збутися, що година його розставання з Ларою близький, що він її неминуче втратить, а слідом за нею й спонукання до життя, а може, і саме життя. Туга ссала його серце». Приїжджає Комаровский з повідомленням про те, що над ними нависла небезпека. Живаго повідомляє, що йде запрягати коня, а сам залишається у Варыкине. Лара, нічого не відаючи, їде. Живаго починає божеволіти. В усадтбу вертається людина, що жила тут до них — Стрельников. Його присудили до військового суду й він біг. Втершийся в його доверий Терентій Галузин (той самий, котрий Живаго врятував життя) здав його й тепер Антипова розшукують.

Перед нами з’являються щирі мотиви ревдеятельности Стрельникова: «Заради цієї дівчинки я пішов в університет, заради її зробився вчителем і поїхав служити в цей, тоді ще невідомий мені, Юрятин. Я поглинув купу книг і придбав безліч знань, щоб бути корисним їй і виявитися під рукою, якби їй потрібна була моя допомога. Я пішов на війну, щоб після трьох років шлюбу знову завоювати неї, а потім, після війни й повернення з полону, скористався тим, що мене вважали вбитим, і під чужим, вигаданим ім’ям весь пішов у революцію, щоб повністю відплатити за все, що вона вистраждала, щоб відмити начисто ці сумні спогади, щоб повернення до минулого більше не було, щоб Тверских — Ямських більше не існувало. І вони, вона й дочка, були поруч, були отут! Скількох сил коштувало мені придушувати бажання кинутися до них, їх побачити! Але я хотів спочатку довести справу свого життя до кінця. Об що б я зараз віддав, щоб ще хоч раз глянути на них». Він усе ще мріє добути волю. На наступний ранок комісар застрелився.

Частина 15.

В останні роки в Живаго розвилася хвороба серця. У маренні йому здавалося, що в лісі живе Бог, а по полю зміїться глузлива посмішка диявола. Він зустрічає Васю Брыкина, з яким їхав у поїзді. Він став цілувати руки доктора й заплакав.

Подорожани прийшли в Москву на початку 1921 року. Держава видала двірникові, що раніше служив у Живаго, квартиру. Незабаром Вася й доктор розсталися. Живаго залишив хлопчикові квартиру, що вони разом знімали й завдяки Маркелу одержав куточок у квартирі Светницких. Але й з Маркелом взаєморозуміння не вистачає: «Скільки грошей на тебе перевели! Учився, учився, а яка користь?» Живаго сходиться з Мариною, дочкою Маркела Щапова. Батьки стали називати не без гордості дочка лікаркою. У них пішли діти, Капка й Клаша.

1929 рік. Живаго зустрічається з ліцейськими друзями. «Гордон і Дудоров належали до гарного професорського кола. Вони проводили життя серед гарних книг, гарних мислителів, гарних композиторів, гарної, завжди, учора й сьогодні гарної, і тільки гарної музики, і вони не знали, що нещастя середнього смаку гірше нещастя несмаку. Гордон і Дудоров не знали, що навіть докори, якими вони обсипали Живаго, внушались їм не почуттям відданості другові й бажанням вплинути на нього, а тільки невмінням вільно думати й управляти по своїй волі розмовою». Приходять листа від Тоні. Вона знає про Марину й дівчинок, але листа теплі, ласкаві. Живаго сподівається, що в дружини новий друг. Доктор іде з будинку й випадково зустрічає брата Євграфа, що обіцяє зняти йому квартиру, забезпечити всім необхідним і привезти родину на Батьківщину. Ю. А. надходить на службу доктором. Протискуючись через юрбу, він гине. На похорони приходить Марина з дітьми, Євграф з вырвавшейся з полону Комаровского Ларою зустрічаються з Тонею. Лара довідається, що Антипов скінчив життя самогубством.

Отут Пастерная формулює одну з основних ідей роману — цінності окремого людського життя — Вони любили один одного не з неминучості, не «обпалені пристрастю», як це ложно зображують. Вони любили один одного тому, що так хотіли всі навкруги: земля під ними, небо над їхніми головами, хмари й дерева. Їхня любов подобалася навколишньої ще, може бути, більше, ніж їм самим. Ах от це, це от адже, і було головним, що їх ріднило й поєднувало! Ніколи, ніколи, навіть у мінути самого дарчого, безпам’ятного щастя не залишало їх найвище й захоплююче: насолоду загальної лепкою миру, почуття віднесеності їх самих до всієї картини, відчуття приналежності до краси всього видовища, до всього всесвіту.

Вони дихали тільки цією спільністю. І тому звеличення людини над іншою природою, модне нянчение з ним і человекопоклонство їх не залучали. Початку помилкової громадськості, перетвореної в політику, здавалися їм жалюгідною домодельщиной і залишалися незрозумілі.

«Один раз Лариса Федорівна пішла з будинку й більше не верталася. Видимо, її заарештували в ті дні на вулиці й вона вмерла або пропала невідомо де, забута під яким — небудь безіменним номером зі згодом запропастившихся списків, в одному з незлічимих загальних або жіночих концтаборів Півночі».

Глава 16. Епілог

У вуста Гордона й Дудорова вкладається думка про те, що погроза реальної смерті на війні була благом у порівнянні з нелюдським пануванням вигадки (Концтабір був куди гірше війни не через умови, а через що іншого). Перебуває Таня, розлучена з родителями дочка Лары і Юрія Живаго. Євграф обіцяє за неї узятися.

Тільки зараз герої прийшли до гармонії з миром, до того, до чого довелось дожити не всім: «Постарілим друзям у вікна здавалося, що ця воля душі прийшла, що саме в цей вечір майбутнє розташувалося відчутне внизу на вулицях, що самі вони вступили в це майбутнє й відтепер у ньому перебувають. Щасливий, розчулений спокій за це святе місто й за всю землю, за, що дожила до цього вечора учасників цієї історії і їхніх дітей проникало їх і охоплювало неслышною музикою щастя, що розлилася далеко навкруги. І книжка в їхніх руках як би знала все це й давала їхнім почуттям підтримку й підтвердження».

Частина 17.

В «Гамлеті» фігурує ідея життя як спокути. Можна побачити паралелі з ідеями єврейства в романі й самітності героя («Я один, все тоне у фарисействі»)

«Ти благо згубного кроку,

Коли життя тошней недуги,

А корінь краси — відвага

И це тягне нас друг до друга»

Пише Живаго про свою першу цивільну дружину Ларе, позначаючи спільність їхніх поглядів, невміння приспособничества й фарисейства

Схожі публікації