Цифри

«Мій дорогою, коли ти виростеш, чи згадаєш ти, як один раз зимовим вечором ти вийшов з дитячої в їдальню, — це було після однієї з наших сварок, — і, опустивши ока, зробив таке смутне личко? Ти великий пустун, і коли що — небудь захопить тебе, ти не знаєш удержу. Але я не знаю нікого трогательнее тебе, коли ти притихнеш, підійдеш і пригорнешся до мого плеча! Якщо ж це відбувається після сварки, і я говорю тобі ласкаве слово, як рвучко ти цілуєш мене, у надлишку відданості й ніжності, на яку здатне тільки дитинство! Але це була занадто велика сварка…»

У той вечір ти навіть не зважився підійти до мене: «Покійної ночі, дядечка» — сказав ти й, поклонившись, шаркнув ніжкою (після сварки ти хотів бути особливо вихованим хлопчиком). Я відповів так, начебто між нами нічого не було: «Покійної ночі». Але чи міг ти задовольнитися цим? Забувши образу, ти знову повернувся до заповітної мрії, що зачаровувала тебе весь день: «Дядечка, прости мене… Я більше не буду… І будь ласка, покажи мені цифри!» чи Можна було після цього гаятися з відповіддю? Я забарився, адже я дуже розумний дядько…

У той день ти прокинувся з новою мрією, що захопила всю твою душу: мати свої книжки з картинками, піна, кольорові олівці й вивчитися читати й писати цифри! І все це відразу, в один день! Ледь прокинувшись, ти покликав мене в дитячу й засипав проханнями: купити книг і олівців і негайно прийнятися за цифри. «Сьогодні царський день, усе замкнено» — збрехав я, вуж дуже не хотілося мені йти в місто. «Ні, не царський!» — закричав було ти, але я пригрозив, і ти зітхнув: «Ну, а цифри? Адже можна ж?». «Завтра» — відрізав я, розуміючи, що тим позбавляю тебе щастя, але не дозволяється балувати дітей…

«Ну добре ж!» — пригрозив ти й, як тільки одягся, промурмотав молитву й випив чашку молока, прийнявся пустувати, і весь день не можна було вгамувати тебе. Радість, змішана з нетерпінням, хвилювала тебе усе більше, і ввечері ти знайшов їм вихід. Ти почав підстрибувати, бити із всієї сили ногами в підлогу й голосно кричати. І мамине зауваження ти проігнорував, і бабусине, а мені у відповідь особливо пронизливо крикнув і ще сильніше вдарив у підлогу. І от отут починається історія…

Я зробив вигляд, що не зауважую тебе, але усередині весь похолодів від раптової ненависті. І ти крикнув знову, весь віддавшись своєї радості так, що сам господь посміхнувся б при цьому лементі. Але я в сказі підхопився зі стільця. Яким жахом спотворилася твоя особа! Ти розгублено крикнув ще раз, для того, щоб показати, що не злякався. А я кинувся до тебе, смикнув за руку, міцно й з насолодою шльопнув і, виштовхнувши з кімнати, захлопнув двері. От тобі й цифри!

Від болю й тяжкої образи ти закотився страшним і пронизливим лементом. Ще раз, ще… Потім крики потекли без угаву. До них додалися ридання, потім лементи про допомогу: «Ой боляче! Ой умираю!» «Мабуть не вмреш, — холодно сказав я. — Покричиш і змовкнеш». Але мені було соромно, я не піднімав око на бабусю, у якої раптом затремтіли губи. «Ой, бабуся!» — волав ти до останнього притулку. А бабуся на догоду мені й мамі кріпилася, але ледь сиділа на місці.

Ти зрозумів, що ми вирішили не здаватися, що ніхто не прийде утішити тебе. Але припинити крики відразу було неможливо, хоча б через самолюбство. Ти схрип, але все кричав і кричав… І мені хотілося встати, увійти в дитячу більшим слоном і припинити твої страждання. Але хіба це погодиться із правилами виховання й з достоїнством справедливого, але строгого дядька? Нарешті ти затих…

Тільки через півгодини я заглянув начебто по сторонній справі в дитячу. Ти сидів на підлозі весь у сльозах, судорожно зітхав і бавився своїми невигадливими іграшками — порожніми коробками сірників. Як стислося моє серце! Але я ледь глянув на тебе. «Тепер я ніколи більше не буду любити тебе, — сказав ти, дивлячись на мене злого, повними презирства очами. — И ніколи нічого не куплю тобі! І навіть японську копієчку, яку тоді подарував, відберу!»

Потім заходили мама й бабуся, і так само роблячи вигляд, що зайшли випадково. Починали розмову, про негарних і неслухняних дітей, і радили попросити прощення. «А то я вмру» — говорила бабуся сумно й жорстоко. «І вмирай» — відповідав ти похмурим шепотом. І ми залишили тебе, і зробили вигляд, що зовсім забули про тебе.

Опустився вечір, ти всі так само сидів на підлозі й пересував коробки. Мені стало болісно, і я вирішив вийти й побродити по місту. «Безстидник! — зашептала тоді бабуся. — Дядько любить тебе! Хто ж купить тобі піну, книжку? А цифри?» І твоє самолюбство було зломлено.

Я знаю, чим дорожче мені моя мрія, тим менше надій на її досягнення. І тоді я лукавлю: роблю вигляд, що байдужо. Але що міг зробити ти? Ти прокинувся, виконаний спрагою щастя. Але життя відповіло: «Потерпи!» У відповідь ти буйствував, не в силах упокорити цю спрагу. Тоді життя вдарило образою, і ти закричав про біль. Але й отут життя не здригнулося: «Упокорся!» І ти упокорився.

Як робко ти вийшов з дитячої: «Прости мене, і дай хоч краплю щастя, що так солодко мучить мене». І життя змилостивилося: «Ну добре, давай олівці й папір». Якою радістю засяяли твої очі! Як ти боявся розсердити мене, як жадібно ти ловив кожне моє слово! З яким старанням ти виводив повні таємничого значення риски! Тепер уже і я насолоджувався твоєю радістю. «Один… Два… П’ять…» — говорив ти, із працею водячи по папері. «Так ні, не так. Один, два, три, чотири». — «Так, три! Я знаю», — радісно відповідав ти й виводив три, як більшу прописну букву Е.

Додав:

Схожі публікації