Оповідання ведеться від імені автора, що в один з довгих зимових вечорів сидить у свого дядька Василя Пилиповича. Автор зайнятий читанням якогось роману, як раптом дядько перериває його читання своєю реплікою про те, що «життя іноді візьме, та й утече такий жарт, що ніякий романіст не придумає». Потім Василь Пилипович прийнявся розповідати історію своєї молодості…

Колись він служив у гусарському полицю. Один раз узимку їхній полк розквартирували по «огидних сільцях». Глухомань і туга набули свою силу й почалося «безпросвітне пияцтво й карти». Компанія дібралася різноманітна — минулого й літні, що побували в багатьох колотнечах офіцери, і зовсім молоді поручики. Якось увечері «ця компанія» випила дуже багато й один поручик, Ольховський, розповів, що виграв у місцевого поміщика «каро — гнідого жеребця й золотний годинники — брегет». Ольховський показав усім годинники — вони були дуже гарні, і заявив, що «це дуже рідка, у всьому світлі не більше трьох екземплярів».

Почувши це, поручик Чекмарев сказав, що «вони зовсім не така рідкість», і він може показати зовсім такі ж. Чекмарев запропонував Ольховському парі, але «це парі здалося суспільству не цікавим» і вирішено було продовжити пити.

Потім якось здумав зварити жженку, для чого слуги були вигнані, а «цукрова голова затверджена за допомогою шабель над казаном». Жженка ще не була готова, коли один осавул зібрався йти в нього було «приймання обозу» і він попросив Ольховського подивитися, скільки часу. Ольховський пошарив по своїх кишенях, але годин не знайшов. Усе прийнялися шукати годинник, але їх не знаходили. Усім стало ніяково, кожний уникав дивитися навколишньої в очі. Ольховський згадав, що бачив їх у себе вже після того, як була вигнана прислуга. Стало ясно, що з підозрюваних прислугу варто виключити.

Снову стали шукати годинники, але як і раніше безуспішно. Нарешті сіли навколо стола «у томливому мовчанні». Тоді штаб — ротмістр Іванов сказав, що є тільки один вихід кожний повинен дозволити обшукати себе. Почали зі старших, що побували в багатьох боях офіцерів. Хтось із них багровів, говорив, що це «сором і сором», але покірно вивертав кишені.

Дійшла черга до Чекмарева. Але він чомусь стояв, щільно притулившись до стіни, губи його здригалися, а на пропозицію обшукати себе він відповів відмовою. Іванов став умовляти Чекмарева, потім сказав, що можливо Чекмарев «пожартував через цього дурного парі»… Але ніякі угоди не діяли на Чекмарева. Тоді Іванов заявив, що, хоча «ніхто й не сумнівався в його чесності», Чекмареву повинне бути ніяково «залишатися між ними»… Похитуючись і «дивлячись перед собою нерухливими очами», Чекмарев вийшов… Про продовження пиятики можна було й не думати, стали забирати зі стола. І отут раптом біля казанка виявилися годинник Ольховського. Хазяїн годин був дуже збентежений, і визнав, що «повинне бути упустив їх».

Стали обговорювати сформоване положення. Молодь було заступилася за Чекмарева, але старі «дивилися на справу інакше». На їхню думку, своїм поводженням Чемарев «образив всіх разом і весь полк», і вирішено було попросити Чекмарева «залишити N — Ский полк». Прийнявши таке рішення, прийнялися розходитися.

Вийшли на ґанок. Раптом побачили, що біжить якась людина. Ще на ходу він закричав, що «поручик Чекмарев застрелився». Усе кинулися на квартиру Чекмарева. Він лежав на підлозі, вся підлога була залита кров’ю, великий пістолет валявся поруч. На столі лежала записка, придавлена зверху «золотими годинниками — брегетом, як дві краплі води схожими на годинники Ольховського». У записці було сказано, що «її автор у крадіжці не винуватий, а не дозволив себе обшукати лише тому, що в кишені в нього був точно такий же брегет, як і в Ольховського». Брегет цей дістався Чекмареву від покійного діда, і не було нікого, хто б міг це засвідчити, тому Чекмареву довелося вибирати «між ганьбою й смертю».

Наприкінці записки було сказано, що «якщо годинники Ольховського найдуться», і, відповідно, невинність Чекмарева буде доведена, він просить «віддати зброю й коней милим товаришам, а штаб — ротмістрові Іванову — брегет».

Додав:

Схожі публікації