Західне узбережжя Норвегії. Похмура погода, ранкова напівімла. Бранд, чоловік середнього років у чорному одязі й з ранцем за плечима, пробирається по горах на захід до фіорду, де лежить його рідне село. Бранда втримують попутники — селянин із сином. Вони доводять — прямий шлях через гори смертельно небезпечний, потрібно йти в обхід! Але Бранд не бажає їх слухати. Він соромить селянина за малодушність — у того при смерті дочка, вона чекає його, а батько бариться, вибираючи кружну дорогу. Що б він віддав за те, щоб його дочка вмерла спокійно? 200 талерів? Все майно? А життя? Якщо він не згодний віддати життя, всі інші жертви не береться до уваги. Усе йди нічого! Такий ідеал, що відкидається погрязшими в компромісах співвітчизниками!

Бранд виривається з рук селянина, і йде через гори. Як по чарівництву, хмари розсіюються, і Бранд бачить молодих закоханих — вони теж квапляться до фіорду. Недавно познайомилися Агнес і художник Эйнар вирішили з’єднати свої життя, вони насолоджуються любов’ю, музикою, мистецтвом, спілкуванням із друзями. Їхні захвати в зустрічного співчуття не викликають. На його думку, життя в Норвегії не так гарна. Усюди ширяють пасивність і малодушність. Люди втратили цілісність натури, їхнього Бог нині змахує на лысенького дідка в окулярах, що поблажливо дивляться на лінь, неправду й пристосовництво. Бранд, теолог по утворенню, вірує в Бога іншого — молодого й енергійного, караючого за недолік волі. Головне для нього — становлення нової людини, сильної й вольової особистості, що відкидає поступки перед совістю.

Эйнар нарешті довідається в Бранде товариша шкільного років. Прямолінійність і палкість його міркувань діють отталкивающе — у теоріях Бранда немає місця простодушної радості або милосердю, навпроти, він викриває їх як розслаблюючої людини початку. Що зустрілися розходяться по різних стежках — вони побачать пізніше на березі фіорду, звідки продовжать шлях на пароплаві.

Неподалік від села Бранда очікує ще одна зустріч — з божевільної Герд, дівчиною, що переслідує настирлива ідея про чатуючому її всюди страшного яструба; порятунок від нього вона знаходить тільки в горах на льодовику — у місці, що називає «сніжною церквою». Село внизу Герд не любить: там, за її словами, «задушливо й тісно». Розставшись із нею, Бранд підсумує дорожні враження: за нову людину йому доведеться боротися із трьома «тролями» (чудовиськами) — тугомыслием (торованою рутиною побуту), легкодумством (бездумною насолодою) і нісенітницею (повним розривом з людьми й розумом).

Після багатьох лет відсутності все в селі здається Бранду маленьким. Жителів він застає в лиху: у селі — голод. Місцевий адміністратор (Фогт) роздає нужденні продукти. Підійшовши до тим, що зібралися, Бранд, як завжди, висловлює неординарна думка: положення голодуючих не так вуж і погано — їм має бути боротьба за виживання, а не мертвущий дух ледарство. Жителі села ледь не б’ють його за знущання над їхнім нещастям, але Бранд доводить, що має моральне право ставитися до іншим свысока — тільки він викликається допомогти вмираючий, котрий не виніс виду своїх голодних дітей і в приступі божевілля вбив молодшого сина, а потім, усвідомивши, що накоїв, спробував накласти на себе руки й тепер лежить при смерті у своєму будинку на іншому березі фіорду. Добратися туди не ризикує ніхто — у фіорді бушує шторм. Допомогти Бранду при переправі насмілюється лише Агнес. Її вражає сила його характеру, і вона, всупереч закликам Эйнара повернутися до нього або хоча б до батьків, вирішує розділити долю із Брандом. Місцеві жителі, що теж переконалися у твердості його духу, просять Бранда стати їхнім священиком.

Але Бранд пред’являє до них дуже високі вимоги. Його улюблений девіз «всі або нічого» так само безкомпромісний, як відоме латинське прислів’я: «Нехай загине мир, але восторжествує справедливість». Новий священик викриває навіть свою бабу мати — за її ощадливість і корисливість. Він відмовляє їй у дієприкметнику, покуда вона не покається й не роздасть бедным нажите нею й настільки улюблене майно. Перебуваючи при смерті, мати посилає за сином кілька разів: вона просить його прийти, обіцяючи спочатку роздати половину, потім — дев’ять десятих усього, чим володіє. Але Бранд не погоджується. Він страждає, але проти своїх переконань піти не може.

Не менш вимогливий він і до самого себе. У будинок під скелею, де вони прожили з Агнес от уже три роки, рідко заглядає сонце, і їхній син непомітно марніє. Доктор радить: щоб урятувати Альфа, потрібно негайно переїхати в іншу місцевість. Про те, щоб залишитися, не може йти й мовлення. І Бранд готовий виїхати. «Може бути, і до іншим Бранду не варто бути занадто строгим?» — запитує в нього доктор. Про борг нагадує Бранду й один з його парафіян: люди в селі нині живуть по іншим, більше чесних правилах, вони не вірять інтриганові — фогту, що поширює слухи, що Бранд виїде відразу, як тільки одержить спадщину матері. Бранд потрібний людям, і він, прийнявши нестерпно важке рішення, змушує погодитися з ним Агнес.

Альф умер. Горі Агнес безмірно, вона постійно почуває відсутність сина. Єдине, що в неї залишилося, — це речі й іграшки дитини. Раптово, що ввірвалася в пасторський будинок циганка, вимагає, щоб Агнес поділилася з нею своїм багатством. І Бранд наказує віддати речі Альфа — усе до єдиної! Один раз увидевшая дитини Агнес і Бранда, божевільна Герд сказала: «Альф — ідол!» Своє й Агнес горі Бранд уважає ідолопоклонством. Справді, хіба вони не впиваються своїм горем і не знаходять у ньому перекрученої насолоди? Агнес упокорюється з волею чоловіка й віддає прихований у неї останній дитячий чепчик. Тепер у неї не залишилося нічого, крім чоловіка. Вона не знаходить розради у вірі — їх із Брандом Бог занадто суворий, віра в нього вимагає всі нових і нових жертв, а церква внизу в селі тісна.

Бранд чіпляється за випадково загублене слово. Він побудує нову, простору й високу церкву, гідну проповедуемого їм нової людини. Фогт усіляко перешкоджає йому, у нього свої плани більше утилітарної властивості («Работный будинок побудуємо / у з’єднанні з арештним будинком, і флігелем для сходок, засідань / і свят укупі з божевільним будинком»), до того ж фогт проти зносу старої церкви, що вважає пам’ятником культури. Довідавшись, що будувати Бранд збирається на власні гроші, фогт міняє свою думку: він усіляко хвалить сміливість підприємства Бранда, а стару церкву — руїну відтепер уважає небезпечної для відвідувань.

Проходить ще кілька років. Нова церква побудована, але до цього часу Агнес уже немає в живих, і церемонія освячення церкви наснаги в Бранда не викликає. Коли ж важливий церковний чиновник заводить із ним мовлення про співробітництво церкви й держави й обіцяє йому нагороди й почесті, Бранд не випробовує нічого, крім відрази. Він закриває будинок на замок, а тих, що зібралися парафіян захоплює в гори — у похід за новим ідеалом: їхнім храмом відтепер буде увесь земний світ! Ідеали, однак, навіть коли вони точно сформульовані (чого Ибсен у поемі навмисно уникає), завжди абстрактні, у той час як досягнення їх завжди конкретно. На другу добу походу парафіяни Бранда посбивали ноги, утоми, оголодали й отчаялись. Тому вони легко дають обдурити себе фогту, що повідомляє їм, що в їхній фіорд увійшли величезні косяки оселедця. Колишні прихильники Бранда миттєво переконують себе, що вони їм обмануті, і — цілком логічно — побивають його каменями. Що ж, ремствує Бранд, такі мінливі норвежцы — ще зовсім недавно вони клялися, що допоможуть своїм сусідам датчанам у війні із загрозливої їм Пруссією, але ганебно їх обдурили (мається на увазі датско — прусский військовий конфлікт 1864 р.)!

Оставшийся один у горах, Бранд продовжує свій шлях. Невидимий хор вселяє йому думка про даремність людських устремлінь і безперспективності суперечки з Дияволом або з Богом («можеш противитися, можеш упокоритися — /ти засуджений, людина!»). Бранд тужить за Агнес і Альфу, і отут доля підносить йому ще одне випробування. Бранду є бачення Агнес: вона утішає його — серйозних причин для розпачу ні, всі знову добре, вона з ним, Альф виріс і став здоровим юнаком, на своєму місці в селі коштує і їх маленька стара церква. Випробування, через які пройшов Бранд, йому тільки привиділися в страшному кошмарі. Досить відмовитися від трьох ненависних їй, Агнес, слів, і кошмар розвіється (три слова, девіз Бранда — «всі або нічого» ). Бранд витримує випробування, він не зрадить ні своїх ідеалів, ні прожитої життя і її страждань. Якщо потрібно, він готовий повторити свій шлях.

Замість відповіді з туману, де тільки що було бачення, звучить пронизливе: «Миру не потрібний — умри ж!»

Бранд знову один. Але його знаходить божевільна Герд, вона приводить Бранда в «сніжну церкву». Тут на страждальця нарешті — те сходить благодать милосердя й любові. Але Герд уже бачила на вершині ворога — яструба й стріляє в нього. Сходить лавина. Захоплюва_ снігом Бранд устигає задати світобудові останнє питання: у чи самій справі людська воля так само незначна, як піщина на потужній десниці Добродії? Крізь гуркоти грому Бранд чує Голос: «Бог, Він — deus caritatis!» Deus caritatis означає «Бог Милостивий».

Схожі публікації