«Майже все це відбулося насправді». Такою фразою починається роман, що, як виявляється з авторського попередження, «почасти написаний у злегка телеграфно — шизофренічному стилі, як пишуть на планеті Тральфамадор, звідки з’являються літаючі блюдця». Головний герой книги Біллі Пілігрим, по вираженню оповідача, «відключився від часу», і тепер з ним діються різні чудності.

«Біллі ліг спати літнім удівцем, а прокинувся в день весілля. Він увійшов у двері в 1955 році, а вийшов в 1941 році. Потім повернувся через ті ж двері й опинився в 1961 році. Він говорить, що бачив своє народження й свою смерть і багато разів попадав в інші події свого життя між народженням і смертю».

Біллі Пілігрим народився у вигаданому місті Илиум, причому в той же рік, коли з’явився на світло й самого автора. Подібно останньому, Біллі воював у Європі, потрапив у полон до німців і переніс бомбування Дрездена, коли загинуло більше ста тридцяти тисяч мирних жителів. Він повернувся в Америку й уже на відміну від свого творця надійшов на курси оптометристов, обручився з дочкою їхнього власника. Він занедужує нервовим розладом, але його швидко виліковують. Справи його йдуть відмінно. В 1968 р. він летить на міжнародний конгрес оптометристов, але літак попадає в аварію, і всі, крім нього, гинуть.

Полежавши в лікарні, він вертається в рідний Илиум, і спочатку все йде як звичайно. Але потім він виступає по телебаченню й розповідає про те, що в 1967 р. побував на планеті Тральфамадор, куди його доставило літаюче блюдце. Там його нібито показували в голому виді місцевим жителям, помістивши в зоопарк, а потім спарили з колишньою голлівудською кінозіркою Монтаной Уайлдбек, теж викраденої із Землі.

Тральфамадорцы переконані, що всі живі істоти й рослини у вселеної машини. Вони не розуміють, чому земляне так ображаються, коли їх називають машинами. Тральфамадорцы, навпроти, дуже раді своєму машинному статусу: ні хвилювань, ні страждань. Механізми не мучаються питаннями щодо того, як улаштований мир. Відповідно до наукової крапки зору, прийнятої на цій планеті, мир слід приймати, як він є. «Така структура даного моменту», — відповідають Тральфамадорцы на всі «чому» Біллі.

Тральфамадор виявляє собою торжество наукового знання. Його мешканці давно розгадали всі загадки всесвіту. Їм відомо, як і коли вона загине. Тральфамадорцы самі підірвуть її, випробовуючи нове пальне для своїх блюдець, «коли створиться підходяща структура моменту». Але прийдешні катаклізми не псують настрою тральфамадорцам, що керується принципом «не обертати уваги на погане й зосереджуватися на гарних моментах». Біллі в загальному — те й сам завжди жив по тральфамадорским правилах. Йому не було справи до В’єтнаму, де справно функціонує його син Роберт. У складі «зелених беретів» ця «стріляюча машина» наводить порядок згідно з наказом. Забув Біллі й про дрезденський апокаліпсис. Доти, поки не злітав на Тральфамадор після тої самої авіакатастрофи. Але тепер він постійно курсує між Землею й Тральфамадором. З подружньої спальні він попадає в барак військовополонених, а з Німеччини 1944 р. — в Америку 1967 р., у розкішний «кадиллак», що везе його через негритянське гетто, де зовсім недавно танки національної гвардії напоумляли місцеве населення, що спробувало «качати свої права». А квапиться Вилли на обід у Клуб Львів, де якийсь майор буде з піною в рота вимагати посилення бомбувань. Але не Дрездена, а В’єтнаму. Біллі як голова з інтересом слухає мовлення, і доводи майора не викликають у нього заперечень.

У скитаниях Пілігрима хаотичність тільки гадана. Його маршрут вивірений точною логікою. Дрезден 1945 р., Тральфамадор і США кінця шістдесятих — три планети в одній галактиці, і обертаються вони по своїх орбітах, підкоряючись закону «доцільності», де мети завжди виправдують засобу, а чим більше людина нагадує машину, тим краще для нього й для машинно — людського соціуму.

У дрезденському фрагменті не випадково зштовхнуться дві загибелі — величезного німецького міста й одного військовополоненого — американця. Дрезден загине в результаті ретельно спланованої операції, де «техніка вирішує всі». Американець Эдгар Дарби, до війни курс, що читав в університеті, із проблем сучасної цивілізації, буде вбитий по інструкції. Розкопуючи завали після нальоту союзної авіації, він візьме чайник. Це не залишиться непоміченим німецькими конвоїрами, він буде обвинувачений у мародерстві й розстріляний. Двічі восторжествує буква інструкції, двічі відбудеться злочин. Ці події при всієї їх разнокалиберности взаємозалежні, тому що породжені логікою машинного прагматизму, коли в розрахунок приймаються не люди, а безликі людино — одиниці.

Відключений від часу, Біллі Пілігрим у той же час знаходить дарунок пам’яті. Пам’яті історичної, утримуючої у свідомості моменти перетинання приватного існування з долею інших людей і долею цивілізації.

Довідавшись про намір автора — оповідача скласти «антивоєнну книгу», один з персонажів викликує: «А чому б вам не скласти антильодовикову книгу». Той не сперечається, «зупинити війни так само легко, як зупинити льодовики», але кожний повинен виконувати свій борг. Виконувати свій борг Воннегуту активно допомагає породжений його уявою письменник — фантаст Килгор Траут, дайджести із книг якого постійно зустрічаються на всьому протязі роману.

Так, в оповіданні «Чудо без кишок» роботи кидали з літаків желеобразный газолін для спалювання живих істот. «Совість у них була відсутня, і вони були запрограмовані так, щоб не уявляти собі, що робиться від цього з людьми на землі. Провідний робот Траута виглядала як людина, міг розмовляти, танцювати й гуляти з дівчинами. І ніхто не докоряв його, що він кидає згущений газолін на людей. Але дурний захід з рота йому не прощали. А потім він від цього вилікував, і людство радісно прийняло його у свої ряди».

Траутовские сюжети тісно переплітаються з реальними історичними подіями, надаючи фантастиці реальність, а реальність роблячи фантасмагорією. Розбомблений Дрезден у спогадах Біллі витриманий у місячній тональності: «Небо було суцільно закрите чорним димом. Сердите сонце здавалося капелюшком цвяха. Дрезден був схожий на Місяць — одні мінерали. Камені розжарилися. Навколо була смерть. Такі справи».

Бойня номер п’ять — не порядковий номер чергового світового катаклізму, але лише позначення дрезденської бойні, у підземних приміщеннях якої рятувалися від бомбування американські полонені і їхні німецькі конвоїри. Друга частина назви «Хрестовий похід дітей» розкривається оповідачем в одному із численних чисто публіцистичних вкраплень, де авторські думки виражаються вже відкритим текстом. Оповідач згадує 1213 р., коли двоє шахраїв — ченців задумали аферу — продаж дітей у рабство. Для цього вони оголосили про хрестовий похід дітей у Палестину, заслуживши схвалення тата Інокентія III. Із тридцяти тисяч добровольців половина загинула при аваріях корабля, майже стільки ж догодило в неволю, і лише незначна частина крихіток ентузіастів помилково потрапила туди, де їх не чекали кораблі торговців живим товаром. Такими ж безневинно вбитими виявляються для автора й ті, кого відправляють боротися за велике загальне добро в різних крапках сучасного миру.

Люди виявляються іграшками у військових розвагах сильних миру цього й самі в той же самий час часом випробовують нескориму тягу до смертоносних іграшок. Батько військовополоненого Роланда Вири натхненно збирає різні знаряддя катування. Батько оповідача «була чудесна людина й божевільна на зброї. Він залишив мені свої рушниці. Вони іржавіють». А ще один американський військовополонений Поль Лазарро впевнений, що «слаще мести немає нічого на світі». До речі, Біллі Пілігрим знає наперед, що від його кулі й загине він тринадцятого лютого 1976 р. Пропонуючи помізкувати над тим, хто більше винуватий у наростаючій хвилі нетерпимості, насильства, тероризму державного й індивідуального, у заключній, десятій главі оповідач пропонує «тільки факти»: «Роберт Кеннеді, чия дача коштує у вісьмох милях від будинку, де я живу цілий рік, був поранений два дні назад. Учора ввечері він умер. Такі справи. Мартіна Лютера Кинга теж застрелили місяць назад. Такі справи. І щодня уряд США дає мені звіт, скільки. трупів створено за допомогою військової науки у В’єтнамі. Такі справи».

Друга світова війна кінчена. У Європі весна й щебечуть пташки. Одна пташка запитала Біллі Пілігрима: «Пьюти фьют?» Цим пташиним «питанням» і закінчується повестование.

Додав:

Схожі публікації