Кожна книга — це цілий окремий світ, поринаючи в який ми ніби втрачаємо реальні уявлення про час і простір, живемо в уявних країнах і часових проміжках. Кожна книга — це джерело мудрості й краси, джерело натхнення й духовної насолоди.

Інколи книги переживають пригодницькі чи навіть детективні історії, поки вони потраплять до читача, зустрінуться з ним і поділяться своєю мудрістю. Така історія, наприклад, сталася з відомим усім твором — «Словом о полку Ігоревім», пам’яткою давньої української літератури.

Написаний твір був у дванадцятому столітті, але потім довгий час про нього нічого не знали, аж поки наприкінці вісімнадцятого століття його не знайшов відомий дослідник руської давнини О. І. Мусін-Пушкін, який придбав рукопис в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биховського. Рукопис являв собою рукописний збірник, виготовлений приблизно в шістнадцятому столітті. Збірник вмістив різні пам’ятки переважно світського характеру, серед яких виявилося й «Слово о полку Ігоревім». Дослідники зацікавилися пам’яткою і зробили з неї копії, одна з яких була подарована цариці Катерині II.

Тоді ж Мусін-Пушкін разом з ученими-архівістами О. Малиновським та М. Бантиш-Каменським підготували «Слово» до друку й видали його у 1800 році окремою книгою тиражем 1200 примірників під назвою «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северского Игоря Святославича, писання старинным руським язиком в сходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие» з коментарем і примітками. З того часу пам’ятку почали досліджувати. Здавалося, цей прекрасний твір нарешті дочекався свого часу, однак сталася ще одна пригода.

У 1812 році під час завоювання Москви Наполеоном в маєтку Мусіна-Пушкіна почалася пожежа, в якій загинув майже весь наклад видання «Слова о полку Ігоревім», його оригінал і копії. Після цього залишилася тільки одна копія надзвичайної пам’ятки, зроблена у свій час для Катерини II. Однак через погану якість не можна було досліджувати твір в усій його повноті. Крім того, більшість тогочасних учених не встигла познайомитися з оригіналом твору, тому у світі заговорили про те, що «Слово о полку Ігоревім» — це просто фальсифікація, що у XII столітті ніхто не зміг би створити текст такої надзвичайної краси й художньої вартості, просто Мусін-Пушків намагався привернути до себе увагу в науковому світі, прославитися, тому й вдався до фальсифікування історичного твору.

Дійсно, багато хто ставив собі питання: як могла бути написана така досконала пам’ятка в XII столітті? Чому не збереглося інших творів такого ж художнього рівня? Хто був автором тексту і чому ніде немає згадки про таку талановиту людину?

І до нашого часу, вже в XXI столітті ми ще не отримали відповіді на більшість цих питань, хоча «Слово о полку Ігоревім» літературознавці досліджують вже не одне століття. Однак тепер уже точно доведено, що ця пам’ятка справжня, ніким не підроблена, і наш народ уже в XII столітті досяг такого рівня культурного розвитку, що був спроможний витворити такий текст. Таким чином, «Слово» було виправдане, очищене від звинувачень у фальсифікації. Тепер ми можемо пишатися цією пам’яткою нашої літератури, цим голосом наших предків, що дійшов до нас крізь століття.

А ось інша пам’ятка тільки чекає свого вивчення, свого виправдання. Адже тільки нещодавно ми почули про існування «Велесової книги». А історія її не менш дивна! Цю пам’ятку знайшов у 1919 році полковник Ізенбек, офіцер Білої армії, який дуже цікавився історичним минулим. Ця книга, записана на дерев’яних дощечках, була віднайдена ним у якомусь занедбаному маєтку на кордоні Росії з Україною. Звичайно, така знахідка ще на початку XX століття могла повністю змінити уявлення вчених про нашу вітчизняну давню історію, однак полковник Ізенбек вивіз дощечки за кордон, і врешті вони опинилися в Бельгії. Російський офіцер чомусь нікому не показував історичну пам’ятку, аж поки не зустрівся із вченим та письменником Юрієм Миролюбовим, який збирався писати історичний роман і шукав цікавий сюжет. Ізенбек дозволив вченому досліджувати дощечки, однак при цьому той не повинен був виносити їх з квартири. Так вивчав Миролюбов давній твір, приходячи протягом кількох років до квартири свого знайомого. Урешті копії «Велесової книги», як назвав дощечки Миролюоов, оскільки вони були присвячені богові Велесу, почали з’являтися в російськомовному журналі «Жарптиця». Здавалося, ніщо вже не може завадити оприлюдненню й вивченню пам’ятки — давньоруського епосу, датованого IX століттям. Та знову сталася надзвичайна пригода! Оригінал «Велесової книги», так само як оригінал «Слова о полку Ігоревім», зник під час Другої світової війни після смерті полковника Ізенбека. Що сталося з твором, ніхто тепер сказати не може. Та знову читач має змогу познайомитися з прекрасним витвором генія наших предків тільки через копії, зроблені Миролюбовим. Так, історія досить дивна, і знову почалися суперечки щодо того, чи є твір справжнім, чи це не фальсифікація? І багатьом зарубіжним історикам, звичайно, не хотілося б визнавати справжність нього твору, оскільки він абсолютно міняє все уявлення про історію розвитку слов’янських племен до прийняття християнства, демонструючи, якого високого культурного, політичного та релігійного розвитку вони посягли до IX століття.

Дивно, що дві такі різні пам’ятки пережили схожі долі, однак дійшли до свого читача крізь століття. Та в історії багато всього дивного може трапитися, однак це не означає, що не слід вірити в мудрість наших предків. Їхню славу, якою ми можемо тепер пишатися й заліплюватися.

Схожі публікації