Я добре пам’ятаю Лєрмонтова,— розповідає Костянтин Христофорович,— і як зараз бачу його перед собою, то в червоній канаусовій сорочці, то в офіцерському сюртуку без еполетів, з відкинутим назад коміром і перекинутою через плече черкеською шашкою, як звичайно малюють його на портретах. Він був середнього зросту, зі смуглим або засмаглим обличчям і великими карими очима. Характер його осягнути було важко. У колі своїх товаришів, гвардійських офіцерів, що беруть участь разом із ним в експедиції, він був завжди веселим, любив підкинути гостре слівце’, але його жарти часто переходили у влучні й злісні сарказми, які не дуже тішили тих, в кого були спрямовані. Коли він залишався один або з людьми, яких любив, він ставав замислений, і тоді лице його приймало незвичайно серйозний і навіть сумний вираз; але варто було з’явитися хоча б одному гвардійцеві, як він негайно ж повертався до своїх банальних веселощів, немов намагаючись виставити наперед тільки порожнечу світського петербурзького життя, яке він глибоко зневажав. У ці хвилини важко було вгадати, що відбувалося в потайних куточках його великої душі. Він мав схильність і до музики, і до живопису, але малював лише карикатури, і якщо чим цікавився — так це грою в шахмати, якою захоплювався, цілком.

Схожі публікації