В історії російської літератури є безліч фігур, безумовно, що підходять під визначення мученика, як і життів, що виправдують найменування трагедії. Однак не кожна трагічна доля цікава, не кожний сумний приклад повчальний. І потрібно здійснити такий вибір, що міг би бути прикладом позитивним, можливо зразком і ідеалом. Саме тому для свого твору я вибрав образ князя Мишкіна з роману Федора Михайловича Достоєвського «Ідіот».

Роман цей був написаний в 1868 р., незабаром після виходу у світло знаменитого «Злочину й покарання». Указуючи на відкритий фінал попереднього добутку, Достоєвський говорить, що в Раскольникове відбувся переворот. І цей переворот є відправна крапка трансформації його в нову людину. Так була визначена тема — створити образ нового, «позитивно прекрасної людини». Однак головним героєм призначено було стати все — таки не Родіонові Раскольникову, а князеві Львові Мишкіну

Письменникові дуже важко було створювати «ідеальний образ на російському ґрунту», заважали формуванню образа й великі приклади, наприклад Дон Кихот або диккенсовский містер Пиквик. І от, створюючи свого героя на відміну від інших, які не тільки великі, але й трохи комічні, Достоєвський робить історію про князя Мишкіні трагедією

Образ князя в романі двоїстий, з’єднує в собі протилежні риси. Він має високий титул, але, пам’ятаючи про євангельські ідеали, тримає себе з усіма на рівній нозі. По ходу роману він одержує мільйонну спадщину, але толком не вміє розпорядитися цими грошима, хоче побудувати цирк для дітей… На тлі петербурзького суспільства 60 — х рр. XIX в., суспільства розпещеного, позбавленого часом усякої моральної основи, князь Мишкін наївний і по — детски довірливий. Як дитині, йому дається вища проникливість, він відкрито й прямо говорить людям найпростіші істини, про які давно в цьому житті всі забули. Робить всі, щоб, як Христос, полегшити людям їхнього страждання. І одержує від цих самих людей презирливе найменування «ідіот».

Ще одна героїня роману — Настасья Пилипівна Барашкова (у прізвищі автор помістило вказівку на агнця, призначеного закланню). З нею в роман входить тема краси й, знов — таки, трагедії. Краса, по думці Достоєвського, повинна врятувати мир, але стає предметом купівлі — продажу. Настасья Пилипівна прагне кинути всім виклик і шокує благовидне суспільство своїм напускним цинізмом

Однак князеві вдається швидко зрозуміти неї, роблячи тим самим переворот у її душі (недарма ім’я Настасія значить «воскресла»). Протягом роману князь робить чудеса духовного відродження людей. І тут явна орієнтація на образ Христа. Із заповіддю не відповідати на ляпас співвідноситься біль не за себе, а за іншу людину, що зробила зло (Ганю, що вдарив Мишкіна). Всі герої роману обуреваемы спрагою самоствердження, що виникає із самолюбства. Так гордість роз’єднує, роз’єднує людей. Тільки князь у романі не бере участь у цьому змаганні самолюбства

У Мишкіні немає при цьому й приниженості. Він має особливе внутрішнє достоїнство, що полягає в його мужній лагідності й самовідданості. Він не може перешикувати мир. Він покликаний його рятувати, жертвуючи собою. Активність князя в романі гуманна, а його добро наступально, але не агресивно й не насильно. І князь Мишкін на якийсь час поєднує всіх, але не може впоратися з погрязшим у себелюбності й пороках суспільстві. Не може охопити своєю любов’ю всіх. Фінал роману трагичен. Від руки Рогожина гине Настасья Пилипівна, князь сходить сума.

Однак у такому страшному завершенні немає безвихідності. Достоєвський підкреслює, що справа не в практичних результатах, а в тім, щоб прищепити миру високі ідеали людяності, любові й краси. І це через особисту (та й не тільки особисту) трагедію вдається зробити Львові Мишкіну, про що говорить доля всіх людей, що зштовхнулися з ним, чиє життя він «освітив». Трагедія князя Мишкіна, як і взагалі трагедія, у романі не випадкова. Вона дає приклад очищення й перетворення, необхідний людям в усі часи

Схожі публікації