В 1856 році Островський зробив подорож по Волзі від початок ріки до Нижнього Новгорода. Отримані враження багато років харчували його творчість. Відбилися вони й в «Грозі», дія якої відбувається у вигаданому глухому волзькому містечку Калинове (він буде потім ще двічі згадуватися в інших п’єсах — «Лесі» і «Гарячому серці»).

Люди «Грози» живуть в особливому стані миру — кризовому, катастрофічному. Перша дія вводить нас у передгрозову атмосферу життя. Тимчасове торжество старого лише підсилює напруженість. Вона згущається до кінця першої дії: навіть природа, як у народних яснах, відгукується на це насувається на Калинов грозою

Кабаниха — людина кризової епохи, як і інші герої трагедії. Це ревнитель гірших законів старої моралі. Хоча на ділі вона легко відступає не тільки від духу, але й від букви домостроївських приписань. «…Якщо скривдять — не мсти, якщо хулять — молися, не відплачуй злом за зло, согрешающих не засуджуй, згадай і про свої гріхи, подбай, насамперед, про їх, отвергни ради злих людей, рівняйся на живучим по правді, їхнього діяння запиши в серце своєму й сам надходь так само», — говорить старий моральний закон. « Ворогам — Те прощати треба, пан! — перестерігає Тихона Кулигин. А що він чує у відповідь? « Мабуть — Ка поговори з маменькой, що вона тобі на це скаже». Деталь багатозначна! Кабаниха страшна не вірністю старовині, а самодурством «під видом благочестя».

Свавілля Дикого на відміну від самодурства Кабанихи вже ні на чому не укріплено, ніякими правилами не виправдано. Моральні підвалини в його душі ґрунтовно розхитані. Цей «воїн» сам собі не радий, він жертва власного свавілля. Він самий богатый і знатна людина в місті. Капітал розв’язує йому руки, дає можливість безперешкодно куражитися над бідними й матеріально залежними від нього людьми. Ніж більше Дикої багатіє, тим бесцеремоннее він стає. «Що ж ти, судитися, чи що, із мною будеш? — заявляє він Кулигину. — Так ти знай, що ти черв’як. Захочу — помилую, захочу — роздавлю». Бабуся Бориса, залишаючи заповіт, згідно зі звичаєм поставила головною умовою одержання спадщини шанобливість племінника до дядюшке. Поки моральні закони стояли незыблемо, усе було на користь Бориса. Але от підвалини їх похитнулися, з’явилася можливість вертіти законом так і сяк, по відомому прислів’ю: «Закон, що дишель: куди повернув, туди й вийшло». «Що ж робити — те, пан — говорить Кулигин Борисові. — Треба намагатися догоджати як — небудь».

Але сильний матеріально, Савел Прокофьевич Дикої слабшав духовно. Він може іноді й спасувати перед тим, хто в законі сильніше його, тому що тьмяне світло моральної істини все — таки мерехтить у його душі: «Про пост якось, про великий, я говів, а отут нелегка й підсунь мужичонка; за грошима прийшов, дрова возив. І принесло ж його на гріх — те в такий час! Згрішив — Таки: вилаяв, так вилаяв, що краще вимагати не можна, ледве не прибив. От воно, яке серце — те в мене! Після прощенья просив, у ноги йому кланявся, право, так. Істинно тобі говорю, мужикові в ноги кланявся… при всіх йому кланявся».

Звичайно, це «прозріння» Дикого — усього лише каприз, те саме що його самодурским примхи. Це не покаяння Катерины, породжене почуттям провини, болісними моральними роздираннями. І все — таки в поводженні Дикого цей учинок дещо проясняє. Дикої сваволить із таємною свідомістю беззаконності своїх дій. І тому він пасує перед владою людини, що опирається на моральний закон, або перед сильною особистістю, що зухвало розтрощує його авторитет

Проти батьків міста повстають молоді сили життя. Це Тихін і Варвара, Кудряш і Катерина. Бедою Тихона є породжене «темним царством» безвільність і страх перед маменькой. По суті, він не розділяє її деспотичних домагань і ні в чому їй не вірить. У глибині душі Тихона згорнувся грудочкою добра й великодушна людина, що любить Катерину, здатний простити їй будь — яку образу. Він намагається підтримати дружину в момент покаяння й навіть хоче обійняти її. Тихін набагато тонше й морально проникливіше Бориса, що у цей момент, керуючись легкодухістю « шите — крите», виходить із юрби й розкланюється з Кабановыми, збільшуючи тим самим страждання Катерины. Але людяність Тихона занадто боязка й бездіяльна. Тільки у фіналі трагедії прокидається в ньому щось схоже на протест: «Маменька, ви неї погубили! ви, ви, ви…» Від гнітючого самодурства Тихін увертывается часом, але й у цих вивертах немає волі. Розгул так пияцтво те саме що самозабуття. Як вірно зауважує Катерина, «і на волі — те він немов зв’язаний».

Варвара — пряма протилежність Тихонові. У ній є й воля, і сміливість. Але Варвара — дитя Диких і Кабаних, що не бажає відповідати за свої вчинки, їй попросту незрозумілі моральні роздирання Катерины: «А по — моєму: роби, що хочеш, тільки б шито так крите був» — от нехитрий життєвий кодекс Варвари, що виправдує кожної обман

Набагато вище й морально проникливіше Варвари Ваня Кудряш. У ньому сильніше, ніж у якому — небудь із героїв «Грози», крім, зрозуміло, Катерину, тріумфує народний початок. Це пісенна натура, обдарована й талановита, молодецькій і відчайдушна зовні, але добрій і чуйна в глибині. Але й Кудряш зживається з калиновскими вдачами, «його натура вільна, але часом свавільна». Миру «батьків» Кудряш протистоїть своїм молодецтвом, бешкетництвом, але не моральної силоміць.

У купецькому Калинове Островський бачить мир, що пориває з моральними традиціями народного життя

Лише Катерине дано в «Грозі» удержати всю повноту життєздатних початків у культурі народної й зберегти почуття моральної відповідальності перед особою випробувань, якої ця культура піддається Вкалинове.

У російської трагедії Островського зіштовхуються, породжуючи потужний грозовий розряд, дві конфронтуючі один одному культури — сільське й міська, а протистояння між ними йде в багатовікову товщу російської історії. «Гроза» у такій же мері спрямована в майбутнє, у який звернена й у глиб століть. Для її розуміння потрібно звільнитися від існуючої плутанини, що бере свій початок з Добролюбовых часів. Звичайно «Домострой» з його твердими релігійно — моральними приписаннями змішують із вдачами народної, селянської Русі. Домостроївські порядки приписують родині, сільській громаді. Це найглибша омана. «Домострой» і народно — селянська моральна культура — початку багато в чому протилежні. За їхнім протистоянням ховається глибокий історичний конфлікт земського (народного) і державного почав, конфлікт сільської громади із що централізує, формальною силою держави, з великокнязівським двором і містом. Неважко помітити в «Грозі» трагічне протистояння релігійної культури Катерины домостроївській культурі Кабанихи. Контраст між ними проведений чуйним Островським з дивною послідовністю й глибиною

чиВипадково живаючи сільське життя приносить у Калинов заходи із квітучих заволзьких лугів? Чи випадково до цієї зустрічної хвилі освіжаючого простору простягає Катерина свої виснажені руки? Оборотний увага на життєві джерела цілісності натури Катерины, на культурний ґрунт, що неї харчує. Без них характер Катерины в’яне, як підкошена трава

Чому ж викликала таку загальну увагу проста на перший погляд історія про те, як купецька дружина, вихована в строгих правилах і поняттях стародавньої моральності, полюбила молодої людини, що приїхало з Москви, «порядно утвореного», змінила чоловікові, не захотіла сховати свою провину й, привселюдно в неї покаявшись, кинулася у Волгу з високої кручі?

Справа в тому, що Островський показав не тільки зовнішні обставини трагедії: суворість свекрухи, безвільність чоловіка і його прихильність до вина; байдуже, формальне відношення калиновцев до віри, що ранить душу Катерины, релігійне почуття якої палко й піднесено, владну брутальність багатих купців, хазяїв міста, убогість і марновірство жителів, замкнутість калиновского мира

Головне в п’єсі — внутрішнє життя героїні, виникнення в ній чогось нового, ще неясного їй самої. «Щось у мені таке незвичайне, точно я знову жити починаю, або… уже й не знаю», — зізнається вона сестрі чоловіка Варварі. Катерина — поволі — починає відчувати себе особистістю. Відповідно до життєвого досвіду молодої жінки з купецького середовища це почуття приймає форму несподіваної й «незаконної» любові. Любов і воля нерозривно зливаються у свідомості героїні, але прагнення д тому й іншого, що виникло в душі, вона сприймає як щось страшне й згубне, суперечним її власним моральним поданням. Нестерпні страждання Катерины викликані не тільки розлукою з улюбленим, але насамперед — свідомістю гріха, борошнами совісті й — одночасно — відразою до життя в домашній неволі

Дух стародавнього укладу з його справді високою мораллю, як показує Островський, уже зник з життя — залишилася тільки мертва, що давить оболонка. Всі молоді герої п’єси лише зовні виконують патріархальні заповіді. Чоловік Катерины Тихін робить вигляд, що любить і почитає маменьку. Варвара, зовні живуча «як треба», таємно зустрічається з коханцем. Катерине ж, як і раніше сприймаючий мир з позиції моральних ідеалів епохи, що йде в минуле, неможливо примирити любов і совість. Доля Катерины знаходить у п’єсі символічний зміст

Розкатами весняного грому пронеслася вона над Калиновому, потоками зливи, що очищає, заюшила в душі його мешканців, ударом блискавки розбудила їх байдужі серця

Схожі публікації