Говорять, що збиралися поставити або вже поставили пам’ятник бійцеві Василю Теркину. Пам’ятник літературному героєві — річ взагалі рідка, а в нашій країні особливо. Але мені здається, що герой Твардовского заслужив цю честь по праву. Адже разом з ним пам’ятник одержують і мільйони тих, хто так чи інакше походив на Василя, хто любив свою країну й не жалував своєї крові, хто знаходив вихід зі скрутного стану й умів жартом скрасити фронтові труднощі, хто любив пограти на гармоні й послухати музику на привалі. Багато хто з них не знайшли навіть своєї могили. Нехай же пам’ятник Василю Теркину буде й имнадгробием.

Поема Твардовского була дійсно народної, вірніше солдатською поемою. По спогадах Солженицына, солдати його батареї з багатьох книг воліли найбільше її так «Війну й мир» Толстого

У своєму творі мені хотілося б зупиниться на тім, що мені найбільше подобається в поемі «Василь Теркин».

Найбільше мені подобається у творі Олександра Трифоновича мова, легкий, образний, народний. Вірші його так і запам’ятовуються самі. По душі незвичайність книги, те, що кожна глава є закінченим, окремим добутком. Сам автор сказав про неї так: «Ця книга про бійця, без початку й кінця».

И те, що автор пропонує:

Словом, книгу із середини

И почнемо. А там піде…

Це, здається, робить героя ближче й зрозуміліше. Дуже правильно й те, що поет приписав Теркину не так вуж багато геройських подвигів. Однак переправи, збитого літака так узятого в полон мови цілком досить.

Якби мене запитали, чому Василь Теркин став одним з моїх самих улюблених літературних героїв, я б сказав: «Мені подобається його життєлюбство. Дивитеся, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто «не зачарований від осколка — дурня, від будь — якої дурної кулі». Часом мерзне або голодує, не має вести від рідних. А він не сумує. Живе й радується життю:

Адже він у кухні — з місця,

З місця — у бій,

Курить, їсть і п’є зі смаком

На позиції будь — який

Він може переплисти крижану ріку, тягти, надриваючись, мови. Але от змушена стоянка, «а мороз — не стати, не сісти». І Теркин заграв на гармоні:

И від тої гармошки старої,

Що залишилася сиротою,

Якось раптом тепліше стало

На дорозі фронтовий

Теркин — душу солдатської компанії. Недарма товариші люблять слухати його те жартівливі, а те й серйозні розповіді. От вони лежать у болотах, де перемокшая піхота мріє вже навіть про те, «хоч би смерть, так на сухому». Сипле дощик. І навіть покурити не можна: розмокнули сірника. Солдати всі клянуть, і здається їм, «гірше немає вже лиха». А Теркин посміхається й починає довге міркування. Говорить він про те, що поки солдат почуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А те й фронт. Так що там: вся Росія! От торік, коли німець рвався до Москви й співав «Москва моя», тоді й потрібно було журитися. А нині німець зовсім не той, «цією піснею торішньої нині німець не співак». А ми про себе думаємо, що адже й у минулий рік, коли зовсім нудно було, знаходив Василь слова, які допомагали товаришам. Такий вуж у нього талант. Такий талант, що лежачи в мокрому болоті, засміялися товариші: легше стало на душі

Але найбільше мені подобається глава «Смерть і воїн», у якій герой, поранений, лежить і замерзает. і чудиться йому, що прийшла до нього смерть. І стало важко сперечатися йому з нею, тому що минав він кров’ю й хотів спокою. І чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість — те в тім, що або змерзнути, або рити окопи, або боятися, що вб’ють тебе… Але не такий Василь, щоб легко здатися Косою

Буду плакати, вити від болю,

Гинути в поле без сліду,

Але тобі по добрій волі

Я не здамся ніколи, —

Шепотить він. І воїн перемагає смерть

«Книга про бійця» була дуже потрібної на фронті, вона піднімала дух солдатів, спонукувала боротися за Батьківщину до останньої краплі крові

Схожі публікації