Прочитавши роман, що називається, на одному подиху, залишаєшся наодинці з питаннями: а є чи в цій блискуче описаній вакханалії пекельних сил якийсь філософський, моральний зміст? Яка крапка відліку тих тимчасових координат, у яких існують персонажі булгаковського добутку? Таких крапок як мінімум два: «сьогодення час», у якому живуть і діють москвичі 30 — х років, і «минулий час», у якому розвертаються події роману Майстри. У добутку є герої, що однаково вільно почувають себе як в «сьогоденні», так і в «минулому» часі. Це насамперед Воланд, потім — Майстер, що пише роман про Пілата й зрештою зустрічається зі своїм героєм. Очевидно, для них існує ще і якесь «третій час». Ці «часи» (говорячи по — іншому — «мири») існують не окремо друг від друга, а переплітаються самим вигадливим образом. Не можна не помітити, що кожна глава з роману Майстра починається тими ж словами, якими закінчилася попередня глава з життя москвичів 30 — х років: «У білому плащі…», «Сонце вже знижувалося над Лисою Горою, і була ця гора оточена подвійним оточенням…», «Тьма, що прийшла із Середземного моря, накрила ненавидимый прокуратором місто». Уже на самому початку роману відчувається якийсь таємничий зв’язок тим часом, що відбувається в Москві нині, і тим, що відбувалося в Ершалаиме багато років тому. Отже, можна припустити, що художнє ціле булгаковського роману — це своєрідне перехрестя двох мирів: «земного», повсякденного, утримуючого в собі життя Москви 30 — х років, і «христологического», біблійного, що включає в себе персонажів, пов’язаних з історією смерті Иешуа (Христа). Мири ці зустрічаються й перетинаються у своєрідному «третьому світі» — у континуумі вічності, де найбільше чітко проявляється загальний зв’язок предметів і явищ. З позиції вічності стає цілком з’ясовної й «таємничий зв’язок» між зустріччю на Патріарших ставках і історією допиту Иешуа: обоє ці події відбуваються в той самий день календарного року, а саме в Страсний четвер. Повний весняний місяць, що сіяє в небі Ершалаима й Москви, — це натяк на те, що надворі Жагучий тиждень, переддень Великодня, відмічуваної в християнському світі в першу неділю після першої весняної повні. «Троемирие » — от основна концепція булгаковського роману. Вічність, у якій зустрічаються мири людські й біблійний, — от тимчасовий^ — тимчасові — часові — просторово — тимчасові координати «Майстра й Маргарити». Навіть у деталях проявляється це «троемирие». Наприклад, ім’я одного з воландовской звиті: для людей він — Коровьев, для «своїх» — Фагот, у вічності ж він, що повернув собі свій щирий лицарський вигляд, і зовсім не має ім’я. «Троемирие» — зовсім не відкриття Булгакова. Як філософська категорія воно існує в працях видатного українського мислителя Григорія Савича Сковороди. Філософське навчання Сковороди, викладене в його діалогах і трактатах, виходить із ідеї трьох «мирів»: макрокосму, або Вселеної, мікрокосму, або людини, і третьої, «символічної » реальності, що связуют великий і малий мир, ідеально їх у собі що відбиває. Її найбільш зроблений зразок є, по Сковороді, Біблія. Філософська основа роману Булгакова (за винятком христологических переказів як сполучної ланки між людиною й Всесвітом, що виконують у романі функції Священного Писання) в основному збігається з наріжним каменем навчання Сковороди

Звернувшись до особистості Майстра, можна легко помітити, що основою його життя є роман, творчість, написана їм слово. Численні висловлення героя про неістотність для нього земного життя (крім усього, що пов’язане з Маргаритою) тому доказ. Примітно й те, що роман визначає зрештою долю автора. Отже, саме внутрішній мир людини, його відношення до істини стає в булгаковському романі силою, що визначає місце цієї людини в макрокосмі буття. Ця закономірність діє щодо всіх персонажів «Майстра й Маргарити», тому що Воланд проникав у серце кожної людини, відплачував йому по справах його, підтверджуючи тим самим справедливість слів Ґете, винесених в епіграф, про себе як про частину «…тої сили, що хоче зла й вічно робить благо». Майже так само розумів сутність людини й Сковорода. Людина складається з «двох натур»: видимої й невидимої. У виявленні невидимої натури через видиму складається, по навчанню Сковороди, основна проблема людського існування, що вирішується в подвигу самопізнання, у виявленні «внутрішнього», «серцевого», «єдиного» людини. Як приклад можна привести міркування великого філософа про пророка Исайе, зображеному на іконі, що тримає в руках листок зі словами свого пророцтва: «Цей блаженний старий, — пише Сковорода, — легко тримає в правій руці та справа, у якому завжди, скрізь усе втримується. Розсуди, що сам одкровення світлом осяяний старець у нього складається руці: що носиться носиться й тримається в себе держимым». Очевидно, що існування Майстра в Булгакова, як і Исайи в Сковороди, визначається сказаним або написаним — романом про Понтія Пілаті

За що покарано Никанора Іванович Босий, буфетник Андрій Фокович Соків, дядько Берліоза Поплавский та інші? За жадібність, за непомірні матеріальні потреби. Переводячи в такий спосіб розмова в область моралі, можна згадати вивчений раніше роман Л. Н. Толстого «Війна й мир», де людина повинен жити за принципом «нічого зайвого». Адже саме так зрозумів сенс життя Пьер Безухов, побувавши в полоні й відчувши, що біль від ходіння босими ногами по холодній вересневій землі так само сильна, як і біль від тісних модних лакованих черевиків. «Нічого зайвого » для Майстра — це повна й глибока задоволеність тим, що йому дане, що йому життєво необхідно: любов і творчість. Моральна концепція Сковороди в точності збігається з реальним кредо булгаковського роману. Український філософ думав, що все, що потрібно людині, вона вже має, а те, що важко йому дістається, зовсім не є життєвою необхідністю. Саме цим міркуванням починається робота Сковороди «Початкові двері до християнської ґречності»: «Віддяка блаженному богові за те, що зробив все потрібне неважким, а важке непотрібним ». Цей же принцип («нічого зайвого») проявляється й у міркуваннях Сковороди про «закон сродностей»: «Усе для тебе худа їжа, що не споріднена, хоча б вона й царська… Без сродностей — всі ніщо… Розумним і добрим серцям набагато миліше й почтеннее природний і чесний швець, ніж бесприродный цивільний радник».

Нарешті, філософія Сковороди допоможе зрозуміти й одну з останніх глав булгаковського роману: «Доля Майстри й Маргарити визначена». Автор роману про Пілата заслужив не світло, уготованный лише святим мученикам за віру, а спокій, призначений щирій людині. У цьому ж руслі міркує про спокій і «український Сократ». Шукання спокою — одна з постійних тем філософських праць Сковороди і його поезії. Спокій здається йому нагородою за всі земні страждання — це вічний його будинок. У своїх віршах Сковорода говорив:

Залиш, об дух мій, незабаром всі земні місця!

Схожі публікації