Творчість Тютчева й Фета, цих двох чудових російських поетів, взаємозалежно. Не можна не згадати, що Тютчев і Фет глибоко поважали й цінували один одного. Взаємна симпатія поетів має під собою багато причин. Фет і Тютчев сповідали доктрину «чистого мистецтва», з якої сперечалися в той період демократично настроєні поети некрасовской школи. У творчості обох поетів велике місце займає природа, її краса. Обох поетів відрізняє внутрішня близькість до природи, гармонія з нею, тонке розуміння природного життя

Традиційним для російської літератури є ототожнення картин природи з певним настроєм і станом людської душі. Цей прийом образного паралелізму широко використовували Жуковський, Пушкін і Лермонтов. Цю же традицію продовжують у своїх віршах Фет і Тютчев

Так, Тютчев у вірші «Осінній вечір» порівнює увядающую природу зі змученою людською душею. Поетові вдалося з дивною точністю передати хворобливу красу осіни, що викликає одночасно й замилування, і смуток. Особливо характерні для Тютчева сміливі, але завжди вірні епітети: «лиховісний блиск і строкатість дерев», «смутно, що сиротіє земля,».

Досить цікаво використовується прийом образного паралелізму у вірші Фета «Шепіт, боязке дыханье…» Тут поет зображує любовне побачення, що як би переплітається з картинами нічного саду, солов’їними трелями й зорею, що розпалюється. Природа у вірші з’являється учасницею життя закоханих, вона допомагає зрозуміти їхні почуття й надає їм особливу поетичність і таємничість

Поряд з образним паралелізмом у зображенні природи Фета й Тютчева ріднять і загальні мотиви природних стихій. Це насамперед опис зірок, морячи й вогню. В образі зоряного неба для Тютчева й Фета найбільше яскраво проявляється таємнича могутність природи, її велич і сила. Тому в Тютчева ми читаємо такі рядки: «Небесний звід, що горить славою зоряної, Таємниче дивиться із глибини…» А у Фета: «И хор світил, жив і дружний, Навкруги розкинувшись, тремтів».

Поряд із загальними прийомами й мотивами поетів поєднує подібне відношення до природи взагалі. Для Тютчева й Фета природа — носителька вищої мудрості, гармонії й краси. Саме до неї повинен звертатися людина у важку мінуту, у неї шукати натхнення й підтримки. «Великою Матір’ю» називає природу Тютчев. Це ж порівняння виникає й в іншому його вірші, де поет викликує:

Не те, що мнете ви, природа:

Не зліпок, не бездумний лик —

У ній є душу, у ній є воля,

У ній є любов, у ній є мова…

У свою чергу Фет у своєму вірші «Учися в них — у дуба, у берези…» пропонує шукати приклади для наслідування в самій природі, у її здатності відроджуватися до нового життя. До кінця життя Тютчев усвідомлює, що людина є «лише грезою природи». Природа бачиться йому «всепоглинаючою й миротворною безоднею», що вселяє поетові не тільки страх, але чи не ненависть

Над нею не владний його розум, «духу потужного панування». Так протягом життя міняється образ природи у свідомості й творчості Тютчева. Відносини поета й природи усе більше нагадують «двобій фатальний». Але адже саме так сам Тютчев визначив справжню любов

Зовсім інші відносини із природою у Фета. Він не прагне «піднятися» над природою, аналізувати неї з позицій розуму. Фет відчуває себе органічною частиною природи. У його віршах передається почуттєве, емоційне сприйняття миру. Чернишевський писав про вірші Фета, що їх могла б написати коня, якби вивчилася писати вірші. Справді, саме безпосередність вражень відрізняє творчість Фета. Він часто порівнює себе у віршах з «першим жителем раю», «першим іудеєм на рубежі землі Обітованої». Це самовідчуття «першовідкривача природи» часто властиво героям Толстого, з якими Фет був дружний

Згадаємо хоча б князя Андрія, що сприймає березу як «дерево з білим стовбуром і зеленими листами». У Фета ж у вірші «Весняний дощ» ми читаємо: «И щось до саду підійшло, По свіжих листах тарабанить». Це «щось», звичайно, дощ, але для Фета органичнее назвати його саме таким невизначеним займенником. Тютчев, мабуть, такого собі дозволити б не міг. Але для Фета природа справді є природним середовищем життя й творчості

Творчий порив приходить до нього разом із пробудженням природи. У вірші «Я прийшов до тебе із привітом» особливо ясно відчувається єдність тих сил, що спонукують співати птахів і творити поета: «…Отовсюду на мене веселощами віє, Що не знаю сам, що буду Співати — але тільки пісня зріє».

Будучи близькі до ідеології «чистого мистецтва», обоє поета зробили природу однієї із центральних тем у своїй творчості. Для Тютчева й Фета природа є могутньою силою, носителькою якоїсь вищої мудрості й краси. У їхніх віршах повторюються загальні мотиви природних стихій: зірок, неба, моря, вогню, зорі й т. д.

Часто за допомогою картин природи ці поети передають стан людської душі. Однак для Тютчева більше характерне відношення до природи з позиції розуму, а для Фета — з позиції почуття. Але безперечно те, що обоє поета є найбільшими майстрами пейзажної лірики і їхня творчість стала визначальної для багатьох літературних плинів російського срібного століття

Навряд чи без Фета було б можливо явище в Російській літературі Блоку й Мандельштама. Тютчев же став свого роду «учителем» російських символістів. Так своєрідно переломилася за сторіччя традиція пейзажної лірики, що йде від Жуковського й Пушкіна

Схожі публікації