Довгі роки серед багатьох дослідників роману міцно трималася думка, що по первісному задумі письменника «Війна й мир» повинна був з’явитися поетичною сімейною хронікою двох стародавніх дворянських пологів — Болконских і Ростових, а історичні події повинні були служити лише тлом для хроніки російського дворянського життя перших десятиліть минулого століття. Тому вони й оцінювали першу закінчену редакцію «Війни й миру» як «становий дворянський роман з яскраво вираженою дворянською ідеологією», думаючи, що лише на самому останньому етапі роботи над твором Толстої змінив свій задум і переніс центр уваги з «історії дворянських сімейств на історію народу».

Подібна легенда могла виникнути тільки тому, що її автори не зверталися до вивчення рукописів роману й не порахувалися з тим, що сам Толстой писав і говорив про задум свого добутку. Л. Толстой із приводу «Війни й миру» помітив, що він любив «думку народну внаслідок війни 12 — го року». «Думка народна» у романі прийняла різноманітні художні форми, проступаючи в різних аспектах поетичного плану

Звернувшись до минулого, зображуючи картини історичних подій і образи їхніх дійсних учасників, письменник прагнув бути як можна більше точним. «…Коли я пишу історичне, — підкреслював Толстой, — я люблю бути до найменших подробиць вірним дійсності». Він вивчив величезну кількість матеріалів про епоху Вітчизняній воїни 1812 року — книг, історичних документів, спогадів, листів

Головна мета Вітчизняної війни 1812 року, як пише Толстой, досягалася діями народної війни, що знищила французів. У її основі лежало «загальне бажання» усього народу, що складалося в «вигнанні французів з Росії й винищуванні їхньої армії».

Одним з перших у росіянці й світовій Літературі Толстої створив картини народної партизанської війни й розкрив її щирий зміст і значення. У діях партизанських загонів 1812 року письменник побачив ту вищу форму єднання народу й армії, що докорінно змінила саме подання про війну. «Із часу пожежі Смоленська, — говорить Лев Миколайович, — почалася війна, що не підходить ні під які колишні правила ведення воєн. Спалення міст і сіл, відступ після боїв; удар Бородіна й знову відступ, пожежа Москви, лов мародерів, переимка транспортів, партизанська війна — все це були відступу від правил». Уперше зштовхнувшись із подібними формами боротьби, Наполеон «не перестав скаржитися Кутузову й імператорові Олександрові на те, що війна велася огидно всім правилам». Розповівши про це, Толстой додає: «Начебто існують якісь правила для того, щоб убивати людей».

Смоленські сцени роману чудові тим, що в них наочно показане, як у російському народі народилися почуття образи й обурення, викликані ворожими діями, що перейшли незабаром у пряму ненависть до загарбників. Під час обстрілу Смоленська з далеких позицій його жителі ще перебували під владою мирних турбот і справ. А коли почалося бомбардування міста, багато хто з них із цікавістю прислухалися до свисту гранат і ядер, не випробовуючи особливого страху. Але от одне з ядер потрапило в юрбу, і смертельно була поранена куховарка Ферапонтова — мужика, що містив у Смоленську постоялий двір

«Лиходій, що ж ти це робиш? — прокричав хазяїн, підбігаючи до куховарки. У ту ж мить із різних сторін жалібно завили жінки, злякано заплакала дитина, і мовчачи стовпився народ із блідими особами біля куховарки». Із цього моменту в почуттях і настроях жителів Смоленська наступив перелом. До вечора, коли вогонь пожеж, запалених ворожими ядрами, виріс у страхаючу заграву, вони до кінця зрозуміли, що несе имвраг.

Ферапонтов побачив, як свій же солдати потягли з його крамниці мішки з борошном. На якусь мінуту в його душі заговорив хазяїн, і він хотів вилаяти й зупинити солдатів. Але відразу в ньому заговорив інший голос — патріота, глибоко ображеного ворожим вторгненням. «Тягни всі, хлопці! Не діставайся дияволам, — закричав він, сам вистачаючи мішки й викидаючи їх на вулицю…». Без коливань підпалює він свій двір

У цю же пору поблизу загоряється інший двір. По вулиці потягнуло заходом коржів від згорілого хліба. Його також підпалив сам власник, як і Ферапонтов, що не допускав думки про те, щоб його добро дісталося ворогам Росії

Але от французи стали наближатися до Москви, і «все населення, як одна людина, кидаючи свої майна, потекло геть із Москви, показуючи цією негативною дією всю силу свого народного почуття». Коли загарбники ввійшли в Москву, місто був схожий на покинутий бджолами вулик. Москва була порожня. «По вулицях нікого дочти не було. Ворота й крамниці всі були замкнені. Ніхто не їздив по вулицях, і рідко чулися кроки пішоходів». Так древня столиця зустріла інтервентів. Народ подбав про те, щоб загарбники почували себе в Москві, як у пороховому льосі, щоб під ними горіла земля

Мужики Карпо й Улас і «вся незліченна кількість таких мужиків» не тільки не везли сіна в Москву за більші гроші, які їм були обіцяні, а палили його. Такі мужики віддавали вогню все, що залишало населення, що йшло з насиджених місць, коли наближався ворог

Могутню допомогу своєї армії народ зробив створенням партизанських загонів. Товстої розповідає про всілякі загони, групи й «партії» партизан, що діяли в 1812 році. Їх тоді були сотні — піші й кінною, великою й дрібні, з артилерією й рогатинами (з ними мисливці в мирний час ходили на ведмедя!). «Був начальником партії дячок, що взяв на місяць кілька сотень полонених, була старостиха Василиса, що побила сотні французів».

Скільки не скаржилися Наполеон і його маршали на те, що росіяни ведуть війну «не за правилами», як не соромилися при дворі імператора Олександра говорити про партизанів, «дрюк народної війни піднялася з усією своєю грізною й величною силою й, не запитуючи нічиїх смаків і правил… піднімалася, опускалася й гвоздила французів доти, поки не загинула вся навала

Подібно Кутузову, що схвалював дії партизанських загонів, що видели в них найближчих помічників регулярних військ, Толстой славить «дрюк народної війни», славить народ, що підняв її на ворога, «…Благо того народу, що у мінуту випробування, не запитуючи про те, як за правилами надходили інші в подібних випадках, із простотою й легкістю піднімає перший дрюк, що попався, і гвоздит нею доти, поки в душі його почуття образи й мести не заміниться презирством і жалістю».

Ця війна, пише Лев Миколайович, мала «дороге російському серцю народне значення».

Народ знайшов способи й форми вести малу війну проти загарбників. Він же продиктував свою волю вести її до кінця, до повного розгрому іноземної навали. У відповідь на пропозицію про світ, що передав з доручення Наполеона його посланник Лористон, Кутузов «відповідав, що миру не може бути тому, що така воля народу».

Народ виступає в «Війні й світі» як могутня сила, що вирішила результат війни з Наполеоном, і як той верховний суддя, що може дати й дає саму вірну, саму справедливу оцінку діяльності кожного з героїв роману, як про їх говорить письменник, осіб «вигаданих і напіввигаданих», особливо історичних осіб

Є глибокий зміст у протиставленні мужика — партизана Тихона Щербатого, оказавшегося «самою потрібною людиною» у загоні Денисова, солдатові Платонові Каратаеву. Тихін — яскравий образ народного месника. Каратаев персоніфікує собою й мудрість, і обмеженість людей російського патріархального села, їхню доброту й довготерпіння

Потрапивши в полон, «давній солдат» Каратаев у сутності перестає бути солдатом. Він учить Пьера Безухова терплячості, всепрощенню, самозреченню. Ослабілого й хворого Платона Каратаева французькі конвоїри безжалісно розстріляли по дорозі. Гіркий його кінець змушує задуматися. Самому недосвідченому читачеві стає очевидним, що врятували нашу батьківщину в 1812 році не безвладні Платоны Каратаевы, а люди, чиєю мужністю захоплюється автор «Війни й миру». Це люті артилеристи батареї скромного й тихого на вид капітана Тушина; це мужні солдати роти Тимохіна, що безтрепетно дивилися в очі смерті на Бородінському полі; це сміливі й невловимі партизани Василя Денисова…

Але в той же час Толстої зображує російських людей самими миролюбними людьми на світі. Носієм справжнього миролюбства російських людей виступає в книзі не тільки юний Петя Ростов, що проявляє зворушливу турботу про французького барабанщика — «жалюгідному хлопчиські» Винсенте, але й інші солдати, які, побачивши французів, що здалися в полон, голодних і намучених, говорять, що їх «тепер і пошкодувати можна».

В оцінках «Війни й миру» справедливо підкреслюється її героїко — патріотичний характер. У книзі Толстого на століття прославлений подвиг російського народу в справедливій, визвольній війні. Вона й надалі буде надихати народи, що борються проти іноземних поневолювачів. Однак у романі — епопеї Товстого є ще одна грань, що робить її дивно співзвучної нашого часу, коли одним із самих пекучих питань, що хвилюють всіх людей доброї волі, стало питання про збереження миру на землі

Автор «Війни й миру» був переконаним і жагучим поборником миру. Він добре знав, що таке війна, близько бачив її своїми очами. Головні герої роману — князь Андрій Болконский і Пьер Безухов — рішуче й беззастережно засуджують війну, як засуджує її автор роману, що бачить у ній «противне людському розуму й всій людській природі подія».

Схожі публікації