Композиція добутку Л. Н. Толстого «Після балу» являє собою «розповідь у розповіді». Оповідання починається словами Івана Васильовича, якого коротко представляє автор у вступі. Мова йде про моральні цінності людського життя, про те, «що для особистого вдосконалювання необхідно колись змінити умови, серед яких живуть люди», «що добре, що погано». Іван Васильович охарактеризований як «всіма шановний» людина, розповідав він «дуже искренно й правдиво».

Після такого сталої довіри до героя ми чуємо його історію про один ранок, що перемінив все життя

Подія відбувається в ту пору, коли оповідач був молодий, багатий, безтурботний, як і його друзі, з якими він учився в провінційному університеті, розважався на балах, гулянках, катаннях з панянками й про серйозні питання життя не замислювався

На балі, що він описує, Іван Васильович був особливо щасливий: він закоханий у Вареньку, що відповідає йому взаємністю, він щасливий і «обіймав у той час увесь світ своєю любов’ю». Здатність до таких почуттів свідчить про захоплену, щиру, широку душу парубка

И от уперше в житті цей палкий юнак зіштовхується з іншим, страшним миром, про існування якого він не підозрював. Побачена ним сцена жорстокого покарання швидкого солдата, проведеного під наглядом батька Вареньки, наповнила душу Івана Васильовича неуявним жахом, майже фізичною тугою, що доходила до нудоти. Страшна сама по собі була й екзекуція, але вразило героя й те, що керував їй той же милий полковник «зі своєю рум’яною особою й білими вусами й бакенбардами», який Іван Васильович тільки що бачив на балі. Оповідач, зустрівшись очами з Петром Владиславовичем, відчув сором і незручність, що перейшли потім у болісні міркування про побачений: «очевидно, він (полковник) що?те знає, чого я не знаю… Якби я знав те, що він знає, я б розумів і те, що я бачив, і це не мучило б мене».

«Якщо це робилося з такою впевненістю й визнавалося всіма необхідним, те, стало бути, вони знали що?те таке, чого я не знав».

Але зрозуміти необхідність знущання над людиною, приниження його достоїнства Іван Васильович не змогла. А тому «не міг надійти у військову службу, як хотів колись, і не тільки не служив у військової, але ніде не служив і нікуди, як бачите, не годився», — завершує герой своя розповідь. Совісність, почуття відповідальності за свої все, що відбувається в житті, не дозволили Іванові Васильовичу стати «винтиком» у бездушній державній машині

Чим же займався всі?таки ця людина, повзрослевший після пам’ятного ранку? Автор не дає нам прямої відповіді, але в словах слухачів розповіді Івана Васильовича звучить визнання його заслуг перед тими людьми, яким він зумів допомогти в житті: «Ну, це ми знаємо, як ви нікуди не годилися, — сказав один з нас. — Скажіть краще: скільки б людей нікуди не годилися, кабы вас не було».

Схожі публікації