Уже майже два десятиліття з нами немає Висоцького. Поет увійшов у літературу на початку 60 — х років і не випустив при житті жодної книги. Зате його творчість була й буде шматком паруючої совісті, його й нашої. Ж вся літературна робота Висоцького з перших кроків розвивалася й будувалася як єдина й цільна книга. Після смерті Висоцького з’явилося вже кілька видань його віршів і пісень. Реакція на них парадоксальна: з одного боку, ніякі тиражі поки не можуть задовольнити жадібного читацького попиту, з іншого боку, доводиться чути, що мов, твору Висоцького призначені для слухання, що поза авторським голосом і виконанням вони «не читаються». Простіше відповісти скептикам: не читається — так і не читайте. А ми давайте розберемося в особливостях його творчості й в особливостях нашого сприйняття.. Слухаючи Висоцького, сперечаючись про нього, по — різному його оцінюючи, ми дуже багато чого запам’ятали напам’ять.

Читаємо Висоцького — і постійно відкриваємо для себе нові, невідомі речі. До нас прийшла його різка й нещадна політична лірика:

И я не відрізнявся від невігласів,

А якщо відрізнявся — дуже мало, —

Скалки не залишив Будапешт,

А Прага серце мені не розірвала

И нас хоча розстріли не косили,

Але жили ми, підняти не сміючи око,

Ми теж діти страшного років Росії,

Безвременье вливало горілку внас.

Наслідувати Висоцького неможливо. Досвід його не вчить що писати і як писати, але він змушує міцно задуматися про те, навіщо писатися

Читаємо Висоцького — і постійно зустрічаємося з новими характерами, темами, сюжетами. Строкатий і багатоголосий ясенний мир Висоцького вибудовувався поступово й цілеспрямовано. Це своєрідна енциклопедія нашого життя, де, що називається, «усе є» і всі теми взаємодіють, перетинаються один з одним, Народившись в 1938 році, до початку війни, Володимир співав про такі сторони військового життя, про які міг знати тільки брав участь у війні людина:

Два проведення голих, зубами скриплячи, зачищаю,

Сходу не бачив, у зрозумів: от — от і зійде!

Він глибоко почував жорстокість і трагічність війни:

На братських могилах не ставлять хрестів.

Але хіба від цього легше?

Читаємо Висоцького — і багато чого сприймається по — іншому. Життя неможливо знищити:

Немає! Дзенькає вона, стогони глушачи,

Із всіх своїх ран, з віддушин

Адже Земля — це наша душа,

Чоботями не витоптати душу.

Хто сказав, що Земля вмерла?

Ні, вона затаїлася на час…

Читаємо Висоцького — і переконуємося, що при всій своїй простоті й оманній зрозумілості його пісні внутрішньо складні й для повного розуміння вимагають певної праці, розумового й щиросердечного. Розумні читачі потрібні Висоцькому, і він їм теж ще придасться

Ми живемо під час катастрофи примусових ідеалів, які раніше претендували на непогрішність. Тепер стало ясно, що не потрібно думати й почувати, як всі, його — біг на місці «общепримеряющий»:

Не страшні дурні звістки —

Ми у відповідь біжимо на місці, —

У виграші навіть початківець.

Краса — серед що біжать

Перших немає й відстаючих, —

Біг на місці загальпримирний!

Читаємо Висоцького — і різне життя з’являється в цих піснях. Тим вони й цікаві. І кожний з нас повинен іти по життю власним, неповторним шляхом. Тільки так можна зробити щось велике, потрібне іншим:

…роби, як я!

Це значить — не треба за мною

У Висоцького розвинена нескінченна здатність до розуміння чужих поглядів і феномен пісень із «подвійним дном».

Читаємо Висоцького — і бачимо його терплячий діалог із сучасниками:

Не знаю я, що брехливо, а що свято, —

Я зрозумів це все — таки давно.

Мій шлях один, усього один, хлопці, —

Мені вибору, по щастю, не дане

«Мій шлях один…». Читаємо Висоцького — і бачимо лінію цього шляху. І разом з ним те сковзаємо по планеті, що огорнув вічну ожеледь, то виявляємося утиснутими в символічний підводний човен, з якої несеться наш загальний лемент: «Урятуйте наші душі». А от не менш символичный аеропорт, з якого, як на зло, можна вилетіти тільки туди, куди нам не треба. От вічні перегони, і знову від нас потрібно тільки перемога — чи зможемо хоч тепер звільнитися, скинути із себе самовдоволеного наїзника?

Читаємо Висоцького — і разом з ним проходимо який раз «по канаті, натягнутому, як нерв». І де тут границя між поезією й прозою, між його книгою й нашим життям?

Схожі публікації