Повість М. М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» мала на мене величезний вплив. Вражає незвичайна, таємнича та дивовижно поетична назва. Предки — це наше далеке минуле. Але їх «тіні» існують поряд з нами і, мабуть, перейдуть у майбутнє. Лише той народ може нормально існувати, який ніколи не забуває свого минулого.

Повість постійно повертає нас у світ історичної минувшини, лише декілька деталей наближує читачів до початку XX століття: «Бах-бах-бах… — загриміли з рушниць верхи»; «Коли замовкли стріли пістолів…»

Дуже сумно, коли люди витрачають свою енергію, свої сили на нікчемні справи, на безглузді сварки. Ворожнеча двох родів — Палайчуків та Гутенюків — передається з покоління в покоління. Їх представники навряд чи вже зможуть сказати, звідкіля вона взялась і що стало її передумовою. Читаючи, я не розумію, як дорослі, розумні люди можуть витрачати час на постійні чвари і навіть бійки, як це сталося на початку повісті.

Як колись давно Ромео і Джульєтта, Іван Палайчук та Марічка Гутенюк покохали одне одного. Історія їх кохання є такою романтичною, такою вражаючою. Не дивлячись на родову ворожнечу і неможливість нормальних стосунків, вони по-справжньому кохають одне одного, йдучи попри родові морально-етичні норми.

Мені здавалось, ніби їх кохання здатне було все подолати, але не змогло перейти через смерть, не оживило чарівної Марічки. Я гадав, що кохання молодих людей єдине було здатне помирити роди, позбутися вікової ворожнечі, але смерть вирішила по-своєму…

Іван дуже страждає. Така нещаслива любов викликає сум, але разом з тим — почуття поваги та гордості за свій народ, який може так по-справжньому кохати. Саме зображення кохання Івана та Марічки найбільш мене вразило.

Показовим є те, що спочатку (до смерті Марічки) стосунки головних героїв зі своїм родом безперечні, а вже наприкінці про нього взагалі не згадується.

Смерть головних героїв — це ще один вражаючий момент оповіді. Адже помирають вони не природною смертю. Марічка — через нещасний випадок, а Іван не хоче жити, він хоче померти. Оскільки він останній з чоловіків свого роду — з його смертю рід Палайчуків піде в небуття. Іван свідомо пішов проти роду, що призвело до його повної руйнації. У нього є виправдання такого жахливого вчинку — це палка любов, а смерть — то спокута за цю любов.

Автор постійно підкреслює, що лише могутня природа може заспокоїти, врівноважити стурбовану людину: «Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок і розраду».

У творі Коцюбинський висловлює своє світобачення, свій власний погляд на сутність життя, на любов: «Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця».

Повість має на читача неоднозначний вплив. З одного боку — романтична, сповнена ліричності історія справжнього великого кохання, а з іншого — трагічна розповідь про руйнування великого гуцульського роду, про вічне протистояння між культурою та цивілізацією, що виявляється в образі ворожнечі двох могутніх родів.

Схожі публікації