І. С. Нечуй-Левицький увійшов в українську літературу як письменник талановитий і глибоко національний. У творчому доробку цього майстра багато творів історичної тематики, комедій, драм з народного життя, оповідань, є й художньо-етнографічні статті, . театральні рецензії. За своє літературне життя І. Нечуй-Левицький написав понад 50 творів. Його твори з народного життя набули великої популярності, люди зачитуються ними вже понад 120 років. Серед них — «Микола Джеря», «Бурлачка», «Дві московки» та інші. Але одним із найкращих творів І. Нечуя-Левицького я вважаю його повість «Кайдашева сім’я» — твір, не схожий на будь-який інший ні у творчій спадщині самого автора, ні в усій українській літературі.

Повість ця, соціально-побутова, сатирично-гумористична за жанром, була написана у 1878 році. У ній на фоні певних суспільних обставин і певних соціальних подій розгортається картина родинного життя Кайдашів. Тобто на прикладі життя цієї родини змальовується життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року (скасування кріпацтва). Відомо, що й самі Кайдаші, і Довбиші, і місцевість, де розгортаються події повісті, мали своїх реальних прототипів — сім’ю Мазурів із села Семигори, яка «прославилася» постійними бійками й колотнечею. Хата заможних Мазурів стояла коло церкви, поруч дійсно був горб, на якому ламалися вози. Жили в Семигорах й свати Мазурів — багаті Довбиші.

Мене вражає насамперед та майстерність, з якою авторові вдалося зобразити своїх героїв. Читаючи повість, я дуже яскраво уявляю собі і Кайдашиху, і старого Кайдаша, і всіх представників молодого покоління. Так, наприклад, Кайдашиха — «вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем». Вираз її обличчя постійно змінюється в залежності від обставин — з’являється то сердитий важкуватий погляд, то улеслива посмішка. Вона довгий час служила в панів, і «набралась од їх трохи панства». «До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне». Проте, як тільки вона починала сердитися, «з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот». Адже взагалі, як зазначає автор, «Маруся була сердита».

Омелько Кайдаш — звичний до роботи, має «здорові загорілі жилаві руки». Проте широке лице його «сухорляве й бліде, наче лице в ченця», а в очах застигла вічна заклопотаність і похмільна туга. Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви, «понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік…», говів два рази на рік, горнувся до духовенства та вірив у різні народні прикмети й повір’я. Його забобонність викликає посмішку навіть у синів. Кайдаш — добрий стельмах; робить панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляє «добрі гроші», але гроші ці майже всі « втікають до шинкаря », бо панщина назавжди « поклала на Кайдашеві свій напечаток».

Сини Кайдашів, «молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами» водночас дуже несхожі між собою. Старший, Карпо , мав у своєму обличчі «щось неласкаве», і його «гострі темні очі були ніби сердиті». Він завжди був насуплений, наче чимось незадоволений. Натомість молодший, Лаврін, — стрункий, швидкий, жвавий і палкий, мав лагідний, відкритий погляд і майже завжди доброзичливо посміхався. Відповідно до своєї вдачі і рис характеру молодші Кайдаші обирають і своїх жінок. Мотря—моторна, завзята, горда, «трохи бриклива» , «з перцем», як характеризує її Карпо. Така навіть Кайдашиху змусить «замовкнути й прикусити язика». Лаврінова ж Мелашка до пари йому — «тиха, як тихе літо», мрійлива, гарна, «як квіточка, червона, як калина в лузі», невисока, худенька, тонкої вроди, з усміхненими й трохи сумними очима, «з поетичною душею, з ласкавим серцем ».

Вражає мова повісті, така жива, барвиста,, така правдива. І взагалі, приховані хибні риси всіх Кайдашів найкраще розкриваються саме під час безперервних сімейних сварок. Численні діалоги, в яких всіма барвами грає яскраве, дотепне, часто гостре слово, рухають дію, сприяють реалістичному окресленню персонажів.

Портретні, психологічні та мовні характеристики героїв повісті відобразили неповторну творчу манеру автора, тому їх не можна сплутати з будь-якими іншими. Адже кожен з героїв має свою вдачу, свої звички, свій характер, і свою душу. Кожен з них несе в собі якусь певну ідею. І це спонукає замислитися і над власним характером, бо проблеми, які піднімає Нечуй-Левицький у своєму творі, є актуальними і сьогодні, і залишатимуться актуальними ще довгий час, — це «вічні» проблеми. Серед них постає й проблема виховання, і проблема стосунків батьків та дітей, і проблема кохання та сімейного щастя (адже кожен уявляє це щастя залежно від своїх особистих рис і поглядів). Піднімаються також і проблема багатства, і проблема віри в Бога та додержання заповідей Божих, що актуальна й у наш час.

Виявляється, виховання в родині Кайдашів було хибним, бо вже з найперших сцен помітно, що сини зневажають батька, не цінують того, що саме він дав їм достаток, вони не пораються коло хазяйства із завзятістю й відданістю, бо нема чого вбиватися, і так всього вдосталь. Мотря також не отримала належного виховання — вона може спокійнісінько нагримати на рідну матір, так само, як і на свекруху. А от Мелашка взагалі подобається. «Тиха та смирна», вона має поетичну душу, ласкаве серце, а у своїй розмові «несамохіть вкидає слова пісень». Хоча зрештою і в її поведінці з’являються не дуже гарні риси, які виявляються під час родинних сварок. У цілому вона постає людиною тонкої душі, доброго виховання. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свекрусі викликають у мене щире співчуття.

Слід відзначити, що Кайдаші, певно, були не таким поганими батьками. Адже вони бажали своїм синам щастя, дали їм достаток, допомагали, але діти були невдячними. Тому саме з вини Карпа й Лавріна старість Кайдашів виявилася такою безрадісною.

Багато роздумів викликала в мене проблема кохання й сімейного щастя, тобто як її розкрито в творі. Які несхожі закохані пари — Карпо з Мотрею й Лаврін

з Мелашкою! Звідси й уявлення про сімейні стосунки і родинне щастя у них різні. Скупа Мотря — скупа в усьому. Скупа у прояві своїх почуттів до чоловіка, у тому, які сорочки шиє для своєї сім’ї — вузькі, короткі  і т. ін. Карпо їй до пари — підтримує у загарбницьких 1 планах стосовно городу, межі, «нещасної» груші, через яку стільки негараздів сталося у родині.

Добрий старий Кайдаш заслуговує на повагу у своєму ставленні до Бога, дотримуванні заповідей. Він побожний, чуйний, мріє про смерть зі сповіддю, причастям, соборуванням, але діти збивають його з «праведного» шляху. Він погрузає в пияцтві, що призводить до передчасної смерті. Прикро, що сини і невістки не поважають і не шанують стареньких батьків.

Крім майстерності Нечуя-Левицького у змалюванні персонажів, мене вражає його обізнаність стосовно народних звичаїв, прикмет, норм народної моралі тощо. Багато разів згадуються у творі різноманітні народні ремесла, описаний навіть процес виготовлення полотна. Змальовано буденний і святковий одяг селян, сільський двір, селянську хату. Письменник відобразив увесь устрій селянського життя тієї доби, красу народних прислів’їв, приказок, казок, переказів про нечисту силу та ін.

І. Франко мав рацію: такий високий артистизм у змалюванні селянського життя, багатство, колоритність, природність народної мови, майстерна композиція дають підстави зарахувати повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» до найкращих здобутків українського письменства.

Схожі публікації